Книга виявилась цікавою. Вітя Марченко з неї вперше дізнався, що навіть скіфи, яких він вважав напівдикунами, вимощували камінням вулиці своїх селищ. У Стародавньому Римі майстерність шляхобудівників сягнула такого високого рівня, що деякі з доріг дожили аж до наших днів. Та й не дивно: загальна товщина кам’яних шарів дорожнього покриття становила метр, а то й більше. За часів феодалізму доріг майже не прокладали: не було кому і не було куди їздити. Та вже з 17-го століття починається будівництво бруківок. Першу шосейну дорогу — від Петербурга до Москви — почали будувати в 1817 році. А чверть віку по тому винахідник і підприємець Гур’єв висунув величний проект створення в Росії розгалуженої мережі дерев’яних торцевих шосе, по яких мали відбуватись регулярні рейси парових тягачів з причепними каретами влітку та критими санками зимою. Такі “автостради” планувалися на величезну відстань: Москва—Одеса через Київ, Петербург—Рига—Варшава тощо. Звичайно, проект так і лишився проектом. Росія як була без доріг, так їх і не одержала.
А наприкінці вступу до книги розповідалося про унікальну, єдину в світі дорогу, яка дістала назву “дорога життя”. І це було справді так, бо вона врятувала життя сотням тисяч людей. Коротка — лише 27 кілометрів завдовжки, абсолютно недосконала з технічного боку, дуже неміцна, ця дорога, однак, пропускала щодоби чотири з половиною тисячі автомашин, і була вона однією-єдиною ниточкою, якою оточений гітлерівськими полчищами Ленінград міг вивезти дітей, старих та поранених і одержати сяку-таку кількість продуктів та боєприпаси. “Дорогу життя” було прокладено по кризі Ладозького озера, просто під носом у німців. Її безперервно обстрілювали з далекобійних гармат, бомбили вдень і вночі, але рух по ній не припинявся.
Коли Віктор Марченко дочитав цей розділ, йому аж моторошно стало.
Він уявив: темна-темнісінька ніч; мороз такий, що коли торкнешся голою рукою металу — аж зашкварчить; від обрію до обрію повзе нескінченний ланцюжок ледь помітних синіх вогників; похитуючись, бредуть виснажені, знесилені люди. І раптом оцей мерехтливий морок і шарудливу напівтишу розриває спалах і гуркіт. Перший снаряд… Другий… Третій… Лишенько, та скільки ж їх буде?! Не звернути ні на метр від визначеної тичками траси — там ополонки й міни. Ні прискорити руху машини, ні зупинитися не можна — колона рухається як одне ціле. А ти сидиш за кермом і прислухаєшся до наростаючого свисту снаряда: може, оцей?
Або ні, ще страшніше! Шоферові — що: година їзди, та й виїхав з небезпечної зони, зупиниться десь ночувати в теплому. А саперові, який мусить доглядати й ремонтувати оцю дорогу? Або дівчині-регулювальниці, що не має права покинути пост, хай там як?.. І не темряву треба уявити, а сліпуче мертвенно-синє світло “люстри”, підвішеної фашистським літаком-розвідником, та наростаючий гуркіт бомбовозів… Не втечеш і не сховаєшся… Оце був справжній героїзм!
І знову йому шкрябнуло по серцю: минулися ті часи, — хай не повертаються ніколи! Але ж на долю нинішнього покоління лишилася тільки проза.
Прокладати дороги… Не утопічні “кришталеві” і не примітивні крижані, а найновітніші, з асфальтобетону, при допомозі потужних машин та механізмів… П’ятиденний робочий тиждень. Комфортабельні каюти в вагончиках. Електричне освітлення, телевізори, душові кабінки… Про яку там романтику мова?! Не вистачає тільки роботів, щоб командувати ними, з ліжка не встаючи!
Він розчаровано гортав книжку, неуважно поглядаючи на ілюстрації. Вступ був цікавий, то так. А далі починалася нудота: всякі логарифми та косинуси, таблиці та формули.
Того вечора Вітя Марченко сяк-так подужав чотири розділи і навіть дещо засвоїв з галузі ґрунтознавства. Наступного дня він взявся до праці ще ретельніше, але матеріал був ще нудніший. Вже не думалося навіть про звичайні автостради, бо в книзі одноманітно й настирливо торочилося про оптимум вологості та про резерви міцності, кути нахилу та коефіцієнти зсуву. Наприкінці третьої доби свого штурму бастіонів науки майбутній конструктор термоядерного універсального шляхобудівельного комбайна Віктор Михайлович Марченко відчув: годі! Він уже нічого не розумів і не сприймав. Звісно, в цьому не було нічого дивного, бо той величезний обсяг матеріалу, який дається студентам автодорожнього інституту за рік, хлопчина вирішив засвоїти за кілька годин.