— Гм, так… — Хмара витяг з шухляди кілька фотографій і присунув їх до Альошина.
— А що ви скажете на це, Сергію Михайловичу?
Сергій розглянув знімки, знизав плечима:
— Та що ж… Це — фотокопії сторінок мого тогорічного… Ні, стривайте — навіть нинішнього! — лабораторного журналу!.. Але звідки вони могли взятися? Нічого не розумію!
— Я — теж! — сухо сказав директор і простяг йому щось загорнуте в прозору пластмасу. — А це що, як по-вашому!
— Це, шановний Романе Гнатовичу, наскільки я можу судити з зовнішнього вигляду, уламочок кристамулітового диска… Але яке відношення має все це до нічного рейсу нашої “Волги”?
— А те, Сергію Михайловичу, що кілька отаких уламочків разом з кількома плівками фотокопій вашого лабораторного журналу знайдено о першій ночі позаминулого понеділка в машині номер сорок—чотирнадцять, яка стояла біля будинку номер шість у Зоряному провулку.
— Але ж, Романе Гнатовичу, таке безглуздя не лізе ні в які ворота! Навіть якщо я, скажімо, випадково прихопив з собою кілька уламочків кристамуліту і згубив їх у машині, то навіщо мені фотокопії? А якщо ці речі викрав якийсь шпигун, то в усякому разі він знайшов би для схованки більш надійне місце!.. В Ліщинівку, як вам відомо, я їздив з доктором Гешке, а він тоді ще й оком не зазирав у мою лабораторію… Все? Чи є ще якісь обвинувачення?
— На жаль, це тільки початок, Сергію Михайловичу! — зітхнув Хмара. З іншої шухляди він витяг ще кілька фотографій, гидливо шпурнув на стіл. — Полюбуйтесь!
Альошин мимохіть почервонів, глянувши на першу з них. Там було зображено його удвох з Кет. Фотографовано ззаду і трошки збоку. Видно: американка тягнеться до нього, щоб поцілувати. Другий знімок: Кет у однісінькому купальнику, вигнулася грайливо, простягає до нього руки. Третій знімок — теж ззаду, тільки через плече Кет, — поцілунок!
— Та хоч скажіть мені, Романе Гнатовичу, що це за провокація?! Та я…
— Не хвилюйтесь, Сергію Михайловичу… — професор Хмара підвівся з-за столу, почав дрібненькими кроками ходити по кімнаті. — Звісно, я порвав би ці знімки, навіть не натякаючи на них, і насамперед тому, що не маю права втручатися в ваше особисте життя. Але я дуже занепокоївся. Занепокоївся значно більше, аніж ви зараз. Тож слухайте. Оці фотографії надіслав на моє ім’я анонім. Цей, з дозволу сказати, “друг” повідомляє, що ви останнім часом надто часто зустрічаєтеся з американською підданою міс Джефсон; що ви перебуваєте з нею в дуже близьких стосунках; пиячите в ресторанах, — перелічуються “Вітряк”, “Чайка”, “Млин”, “Корчма”, — виїжджаєте в дальні мандрівки її автомашиною; підтримуєте антирадянські розмови тощо.
— Тьху, яка гидота! — Сергій теж підхопився з місця. — Слово честі, Романе Гнатовичу, я вже сам якось вирішу, з ким мені зустрічатися і як. Але ж у нас з міс Джефсон тільки хороші дружні стосунки, та й годі. Названі ресторани ми, справді, відвідали, бо її, як і кожного чужинця, цікавить українська екзотика. Один раз ми були з нею на пляжі та ще з’їздили автомашиною в Канів, до могили Шевченка. Все. Як на духу.
— Гм, так… Отой ваш “друг” виявляє надто підозрілу обізнаність не тільки щодо вашого сучасного, але й до минулого. Так, наприклад, він повідомляє, що ви — син розстріляного ворога радянського народу; що вас за хуліганство виключали з комсомолу і виганяли з інституту; що ви…
— Романе Гнатовичу! Та хіба ж ви…
— Тс-с-!.. — Хмара витягнув уперед тонку зморшкувату шию і так чудно замахав руками, що став скидатися на старого розгніваного гусака. — Не обурюйтесь, прошу! Знаю, що ви хочете сказати: вашого батька посмертно реабілітовано; в комсомолі та інституті вас поновили, бо ви не були винні. Всі інші обвинувачення такі ж безглузді… Я говорив оце все насамперед для того, щоб ви допомогли мені дізнатися: хто плете проти вас оцю мережу інтриг? З якою метою?
— Не знаю, Романе Гнатовичу, — розгублено сказав Сергій. — Був один такий мерзотник, той міг би. Але я вже не зустрічаюся з ним дванадцять років. Та й не має він ніякого відношення до нашого світу силікатників.
— Найдивніше, Сергію Михайловичу, що всі оці “речові докази”, так би мовити, одержано з цілком різних джерел. І анонімок не одна, а кілька. Надіслано їх у різні організації, написано різними почерками і в різному стилі. Ну, та біс з ними, з оцими брудними папірцями. А от фотокопії лабораторного журналу… Самі розумієте, Сергію Михайловичу: до цього треба поставитися якнайсерйозніше.