— Можеш знову полізти з кулаками, але це покаже тільки твою слабість. Отож слухай. Говоримо з тобою востаннє. За все попереднє ми з тобою квити. Один-один. Чи нуль-нуль, якщо хочеш. А на майбутнє — знай: одержуй виклик на двобій на все життя. Коли надходитиме остання хвилина — визнаємо чесно, хто переміг. Згоден?
Сергій не відповів. Він і далі складав собі речі, наче й не чув.
— Ідеться більше аніж про звичайне самолюбство. Йдеться про головну життєву концепцію. Я став льотчиком, бо вважаю, що дужий мужчина мусить обирати героїчну професію. Я стану космонавтом, і моє ім’я прогримить на весь світ. Ти станеш інженером-шляхобудівником, длубатимешся в землі. Ми обидва вибрали свій шлях самі. І якщо я позаздрю тобі хоч раз у житті — слово честі, прийду і скажу: ти переміг!
І знову промовчав Сергій, хоч у душі вирувала буря.
— Мовчанка — ознака згоди. Ну, то що ж — прощавай, піду!.. До зустрічі в майбутньому!
Виходячи з кімнати, кинув недбало:
— Можеш не пакуватися: тебе поновили в інституті. Я взяв усю вину на себе.
— Втішайся з похвали: правильно зробив.
— Я зацікавлений, щоб ти одержав диплом інженера-шляхобудівника!
Так, Сергія Альошина було поновлено в інституті і в лавах комсомолу. Звичайно, частково допомогла дуже дипломатично й розумно складена заява лейтенанта Кандиби, та найбільше зусиль доклала Галя. Дещо охолонувши, комсомольці проаналізували ситуацію дбайливіше, поглянули на скандальну подію іншими очима. Але Сергій учитися в автодорожньому вже не міг. Незабаром він перейшов до політехнічного, на другий курс; виїхала до Харкова і Галя Таран. їхні шляхи розійшлись назавжди. Їх розлучив “друг”.
І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!
РОЗДІЛ XV
“ЦІКАВИЙ ДУРНИК” СКЛАДАЄ ЗБРОЮ
Звичайно ж, Сергій не розповів лаборантові про анонімки та провокаційні фотографії, але навіть повідомлення про викрадення фотокопій лабораторного журналу та уламка кристамуліту вистачило, щоб Петро Іванович поліз до кишені по валідол. Старий розумів: хоч Альошин звіряється на нього повністю і не закине йому лихих намірів, та все ж їх у лабораторії тільки двоє. Рано чи пізно, а Сергієві таки спаде на думку, що лаборант через свою неуважність чи не замкнув коли-небудь двері після роботи, чи якимсь чином, сам того не підозрюючи, розкрив комусь шифр цифрового замка. Ні того, ні іншого статися не могло, це Петро Іванович знав абсолютно точно. Та все ж сама можливість такого припущення пригнічувала його і ображала.
— То що ж робити, Сергію Михайловичу? — запитав старий розпачливо.
— Та що ж, Петре Івановичу, — відповів Сергій, зітхнувши. — Спробуємо ще раз стати “дурниками”. Хоч, щиро кажучи, я відчуваю, що мені бракує для цього розуму.
Він знав, що справа не в розумовому рівні, а в тому, що на “симпозіум цікавих дурників” має зібратися хоча б з десять чоловік; що потрібен відповідний загальний настрій, коли оті “нісенітниці” народжуються легко й свавільно, не контрольовані логікою. Тільки в такому разі дозволено сподіватися на змістовність хоч будь-якого з парадоксальних тверджень. А плескати з серйозним виглядом вимучені ціною довгих роздумів справжні дурниці може хіба дурень у прямому значенні цього слова.
Їхня перша спроба скористатися з “методу цікавого дурника” зазнала невдачі. В справі про зникнення платинового тигелька пацюки були реабілітовані повністю: в залізобетонній підлозі лабораторії не те що нори, а навіть крихітної щілини не було. А після найретельнішого дослідження всіх шаф, шухляд і щонайменших закапелків, де міг би знайтися — і не знайшовся — отой тигельок, справді, лишалося висувати вже зовсім безглузді припущення про можливість пересування предметів силою волі чи про здатність злодія проникати крізь стіни.
І ось тепер слідство треба було починати спочатку, та ще й водночас про кілька різних справ. Зникнення срібного циліндрика і платинового тигелька поєднувалося з знахідкою фотокопій лабораторного журналу і кристамулітового уламочка тільки тим, що всі ці речі мали якимсь незнаним чином пересунутися з однієї точки простору в інші за умов, які начеб абсолютно виключали таку можливість. Але оскільки факт лишався фактом, а чудес у природі не існує, слід шукати ланцюжок причинностей.
— Ну, гаразд, Петре Івановичу: давайте-но почнемо з найголовнішого, з фотокопій. Французи твердять: щоб приготувати заяче рагу, треба щонайменше мати зайця. Тобто для зняття фотокопії треба потримати в руках оригінал. Чи не так?