— Воно звісно… Але, може, таки перевірити?
— Та що ж тут перевіряти, Петре Івановичу. Мені спало на думку інше: чи не утворює часом платина з нашим кристамулітом такого собі металокерамічного сплаву?
— Це ви про тигельок?
— Атож. А давайте-но поекспериментуемо.
Приготування до досліду забрало кілька хвилин: тільки прилаштували у ванні К-генератора кристамулітовий диск, поклали на його поверхню крихітний шматочок платини, сфокусували об’єктиви дистанційного маніпулятора, “цвіркуна”.
Сергій натиснув на кнопку. Спалахнуло нестерпне сяйво, заревло полум’я. Стрілка пірометра на контрольному табло швидко посунулася праворуч: 950°… 1200°… 1600°. На поділці 1770 вона затрималася — платина почала плавитися. Потім рух відновився. А коли температура сягнула 4350°, стрілка зупинилася вдруге: один з найтугоплавкіших металів світу закипів. А кристамулітові — хоч би що. Видно на екранчику: бурхає в заглибині на поверхні вогнетриву сліпуча навіть крізь чорний світлофільтр рідина, вирують на ній чорториї, вихоплюються полум’яні пасма, — достоту наше Сонце з його протуберанцями. А кристамулітовий диск лише виблискує фіалково-рожевим. Що для нього ця мізерна температура, коли він здатний витримати ще півтисячі градусів?!
— Сергію Михайловичу, — сказав лаборант неголосно, коли генератор було вимкнуто і запала дзвінка тиша. — Не знаю, може, я став сентиментальний на старості літ, але мені зараз оце було дещо моторошно. Я ніби вперше усвідомив, що таке ваш кристамуліт насправді, коли не згадувати чисел та графіків… Адже ще трошки — і він витримає температуру поверхні Сонця!
Схвильований тон голосу старого зворушив Сергія. Він узяв Петра Івановича за плечі, посміхнувся.
— Не мій, а наш з вами кристамуліт. Він, може, й витримає. Але, на жаль, не захистить — ні людей, ні апаратури. Ось чому гріш ціна йому в базарний день!.. Давайте-но краще подивимось, що там з нашою платиною.
Ні, кристамуліт не захотів споріднитися з шляхетним металом — платиновий “млинчик” знявся з поверхні вогнетриву, не лишивши й сліду. Втім, цього треба було чекати.
— Додому, Петре Івановичу, додому! Хоч раз скористаємося з права на восьмигодинний робочий день!
Вони пішли, і у величезному залі враз стало мертво і порожньо. Колосальним спрутом з волохатими од азбестової футеровки щупальцями застиг посеред приміщення К-генератор. Між його “лапами” все ще дихає жаром “перепічка” з зеленкувато-сірої напівпрозорої пластмаси. Уздовж стін виструнчилися шафи з хімікатами та приладами. В кутку, за суцільною скляною перегородкою, примостився огрядний кульовий млин для подрібнення шихти, а навпроти нього — довготелесий пневматичний прес. В закутку проти генератора — “куточок відпочинку” і “кабінет” з письмовим столом та сейфом.
Якщо виключити стіл, стільці та крісла, все інше видається дивовижним, незвичним. Начеб не людям тут працювати, а якимсь незнаним чудовиськам-велетням.
А стривай-но, чи то не вони часом виструнчилися за скляними дверима однієї з шаф, — незграбні, горбаті, вдягнені у блискучі дзеркальні панцири?.. Ні, то просто антитермічні скафандри.
А за кілька кроків від них — ще чудніше створіння: достоту, в сто крат збільшена металева копія цвіркуна, — тільки на невеличких гумових коліщатках. Свої членисті “ніжки” цей “цвіркун” тримає складеними перед “грудьми”, “голову” з великими “очима”-фотоелементами повернув трошки ліворуч, на вхідні двері, немов придивляється, чи не поткнеться хто в них. Зараз, у цю присмеркову годину, побачивши його, можна в першу мить злякатися: видається — ось-ось ця металева комаха оживе, заворушиться.
Але й справді: щось клацнуло в металевих “грудях” дистанційного маніпулятора, червонувато затлілась сигнальна неонова лампочка. “Цвіркун” рушив з місця, упевнено під’їхав до столу, схилив над ним свою “голову”. Мабуть, там не було нічого вартого уваги, бо він одразу ж позадкував і став на своє попереднє місце.
Лампочка згасла. “Цвіркун” більше не рухався.
РОЗДІЛ XVI
ЧАС РОЗПЛАТИ
Курт Гешке вилетів з Києва, не встигнувши навіть попрощатися з Катрін. Він одержав телеграму-блискавку: “Негайно приїжджай”, — та ще й од матері. Справи з батьком, мабуть, були зовсім кепські.
Але побачене Куртом перевищувало всі його найпохмуріші припущення. Батькова хвороба прогресувала з катастрофічною швидкістю. Професора Рудольфа Гешке, власне, вже не існувало. Був тільки дещо схожий на нього кістлявий, неохайно вдягнений сивий старий з перекошеним од страху обличчям і гарячковими очима, які ні на мить не могли заспокоїтися, вишукуючи створені хворобливою уявою джерела небезпеки. Тепер він не знаходив собі місця не тільки вночі, а і вдень, повсякчас намагаючись забратися в куток, аби захистити свою спину й потилицю, проте і там витримував хіба кілька хвилин, а потім кидався шукати надійнішого пристанища.