— Та-а-ак… — Курт вигріб із сейфа всі папки, конверти, пакунки, скриньки, навантажив у лантух, спустився з ним до мертвої, холодної скловарної печі. Шпурнув усе туди, запалив газ. Страшна порожнеча була в його душі. Ні жалю, ні болю, а тільки спустошеність. І вперше думалося: а в ім’я чого жив на світі такий собі чоловік Рудольф Гешке?.. І в ім’я чого буде жити його син і спадкоємець Курт Гешке?.. Щоб отак самісінько складати марку до марки “про чорний день” та й усвідомити на старості літ, що ні за які скарби світу не купиш ні щастя, ні здоров’я, ні людської шаноби?
З пекучою заздрістю подумалося про Альошина: ось хто справді щасливий! В нього немає ні чекової книжки на скількись там тисяч доларів, ні вілли з лакеями, — не спромігся навіть на автомашину. Та в тому-то й річ, що все це для нього другорядне. А на першому плані стоїть “гонитва за мрією”, — так сказав він одного разу. Біс його знає, може, справді людина повинна схилятися бодай перед вигаданими фетишами? В усякому разі, перед віруючим є хоч якась мета. А перед розсудливим атеїстом другої половини двадцятого століття — тільки прірва. Он знову піднімають голови неонацісти. Знову починається розмова про “життєвий простір”. Виявляється, німці нічому не навчилися, нічого не запам’ятали. І якщо вони почнуть ще раз, розплата буде страшна. Та ще страшніше те, що за злочин купки маніяків доведеться розплачуватися всьому людству… А втім, чому бути — того не минути. Обрушити лавину може навіть хлопчисько, а зупинити її не зуміє ніхто.
Комерційні та фінансові справи Курт уладнав легко, — тут у батька був повний порядок. Намірився спродати фабричку оптичного скла, а потім передумав: адже з “Пітсбург плейт гласс К°” незабаром виженуть, і невідомо, чи вдасться влаштуватися деінде. Хай лишається про всяк випадок. А коли мати заявила, що Лізхен днями переїде жити до неї, з його плечей упав останній тягар. Можна виїжджати.
Його проводжали тільки мати та Лізхен — обидві в чорному, як схимниці, сумні й мовчазні. І Курта болісно штрикнула думка, що коли б оце він раптом помер, за його труною ішли б хіба що дві оці жінки. Більш нікого!.. А чому так?.. Чи винен він сам, що не набув приятелів та друзів, чи просто час тепер такий, що кожному начхати на всіх інших?
Мовчали всю дорогу, бо говорити не було про що; попрощалися похапцем. А коли Курт озирнувся біля виходу на посадочний майданчик — він уже не розрізнив знайомих облич: за суцільноскляними стінами вокзалу вирував людський мурашник.
Лайнер стартував з Темпельгофського аеропорту о восьмій нуль-нуль за берлінським часом, а приземлився в Чікаго-Віргінія о п’ятій нуль-нуль за нью-йоркським. На подорож до Пітсбурга Курт витратив значно більше часу, та все ж зайшов до кабінету містера Друммонда точно о дев’ятій. Крокодил дуже зрадів, його побачивши. Сказав, що він задоволений: мовляв, йому доповіли, що містер Гешке близько заприятелював з містером Альйошін, — навіть пиячив з ним і їздив у дальні прогулянки, — отже, слід сподіватися, що цей місяць не минув марно. Курт був настільки приголомшений оцією підозрілою обізнаністю Друммонда, що і слова не вимовив у відповідь. А втім, бос його, мабуть, і не слухав би. Закінчивши свій монолог, він дружньо штовхнув Курта кулаком у груди і побажав йому успіху в дослідженнях.
Прямуючи до своєї лабораторії, Курт сопів, як роздратований носоріг. Все, все лишилося колишнім, наче й не було цього повного подій і роздумів місяця! Як і раніше, доктор Гешке з похмурою заповзятливістю вола працюватиме щодня по дванадцять годин над проблемою, яка не тільки втратила свою привабливість, а й остобісіла; як і раніше, з винуватим виглядом слухатиме нотації шефа, щоб аж після розмови знайти влучні, гострі відповіді, — потрібні як торішній сніг. Тільки й того, що тепер усі ці, здавалося б, дрібниці складатимуться одна до одної, аж доки якась остання краплинка переповнить чашу.
А що тоді буде — невідомо. В усякому разі, щось лихе.
Петер зустрів його радісно. Бажаючи довести, що немарно їв хазяйський хліб, лаборант за цей місяць до дзеркального блиску начистив усю апаратуру, навів ідеальний порядок у шафах з хімікатами та зразками мінералів. Навіть поляризаційний мікроскоп було відремонтовано — Петер навмисне поставив його на видне місце.
Але Курт був злопам’ятний; він не забув, що перед виїздом до Європи не встиг вилаяти лаборанта за неуважність; отож, щойно привітавшись, почав вичитувати за муху в шихті.
Досить було б Петерові визнати свою провину — і Курт вмить охолов би. Однак той несподівано затявся: не може бути. Доводив: густина сит — така й така; після пересівання шихту перемелюють вдруге; форму наповнюють на вібростенді, а отже, всі легкі часточки неодмінно спливуть на поверхню. Все це доктор Гешке чудово знав і без нього, але, оскільки за всіх умов у даному разі міг бути винний тільки лаборант, він розлютився вкрай: