Справді: припустити якийсь злочин не було ніяких підстав. На тілі небіжчика не виявилося ані найменших слідів насильства; за час відсутності Альошина до лабораторії не заходив ніхто, — це було встановлено точно, бо недарма ж у інституті працювали товариші з прокуратури; К-генератор міг ввімкнути тільки сам лаборант. Лишалося не зрозумілим одне: чому він, не надівши навіть скафандра, поткнувся в абсолютно заборонену зону кваркового опромінювання? Забудькуватість чи неуважність виключалися повністю: небезпечна зона захищалася поручнями. Мимохіть доводилося припускати, що, ввімкнувши К-генератор, лаборант згадав про якийсь допущений прорахунок, побіг, щоб його усунути, але, засліплений світлом, спіткнувся і впав. Навіть поза небіжчика ніби свідчила, що він ще пробував повзти, а розбиті чорні окуляри знайшлися під його тілом.
Щиро кажучи, такий висновок комісії видався Сергієві Альошину надто поквапним і необгрунтованим. Який би не був прорахунок, Петро Іванович насамперед вимкнув би силову мережу. Йому можна було закинути неуважність, то так. Він міг би ще раз, скажімо, не звернути уваги на те, що охолоджувальну апаратуру не ввімкнено після ремонту, — але це коштувало б тільки спалених обмоток генератора. Зайти ж у заборонену зону, коли там вирує кваркове випромінювання, наважився б хіба самогубця чи божевільний.
Ці міркування Сергій переказав слідчому. Той вислухав його дуже уважно, погодився з твердженнями і сказав, що слідство, власне, ще триває. Він натякнув Альошину, що тому зараз було б корисно поїхати кудись відпочити, — так, мовляв, буде краще для справи. Та Сергій навіть до цієї поради вирішив проситися у відпустку. Повсякчасна перевтома, поєднана з гіркотою постійних невдач, ота злива неприємних сюрпризів, а тепер ще й трагічна загибель Петра Івановича вщент розхитали йому нервову систему. Його дратувала кожна дрібниця, майбутнє видавалося безперспективним, творча уява оголосила про своє повне банкрутство. Так, треба відпочити. І не в санаторії з казарменим режимом дня, а вільним від усяких інструкцій та застережень — “дикуном”.
Написавши відповідну заяву, Сергій пішов до Хмари. А того, виявляється, вже два дні нема на роботі — погано стало з серцем у старого. Та й чи дивно, коли на інститут звалилося враз стільки прикростей!
Звісно, питання про відпустку можна було б уладнати з заступником директора, проте Сергій вважав, що Хмара образиться за неуважність до нього. Та й хотілося зустрітися з ним перед від’їздом, щоб обміркувати план реорганізації лабораторії. На щастя, директор саме подзвонив секретарці дізнатися, чи немає якихось надто термінових справ, і Сергій, скориставшись з нагоди, напросився на візит.
То ж яким було Сергієве здивування, коли двері квартири професора Хмари на дзвінок відчинила… Наталка Закатова!
Але вона була вражена ще дужче. Побачивши його, пополотніла і аж сахнулась.
— Пробачте, вам кого?
— Перепрошую, я до Романа Гнатовича.
— Ах, так!.. Заходьте. Батько сказав, що чекає на гостя.
— Батько?! — перепитав Альошин приголомшено.
— Ну, звісно ж! — засміялась Закатова. — А ви і є Альошин?
— Ну, звісно ж! — повторив він її тоном. — Який тісний, виявляється, наш білий світ!
Проте вона вже не підтримала розмови, даючи зрозуміти цим, що спогади про ту першу зустріч їй неприємні.
Професор Хмара щиро зрадів, побачивши Альошина.
— Заходьте, Сергію Михайловичу, заходьте!.. Знайомтесь: моя дочка, Наталка.
— Ми вже познайомилися, Романе Гнатовичу, — дипломатично відповів Сергій.
— То й гаразд. Наталко, кави гостеві, та найміцнішої! А мені отого клятого пійла, хай йому грець!
Старий напівлежав у ліжкові, обкладений подушками, — маленький і сухорлявий. Вигляд у нього був кепський, але він намагався триматися бадьоро.
— Ну, доповідайте, що там сталося за два дні моєї відсутності. Які ще неприємності звалилися на нас з вами?.. Не хитруйте, говоріть про все прямо.
— Затишшя, Романе Гнатовичу.
— Перед бурею?
— Слідство триває. Так сказав сьогодні наш спільний знайомий. І порадив мені поїхати кудись відпочити.
— Що ж, треба — так треба. Справді, зараз ви навряд чи зумієте зробити хоч щось варте уваги… Але як же нам бути з отими нещасними “кожухами”? Слово честі, і засинаю, і прокидаюся з думками про них.