Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.
— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.
Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:
— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?
— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.
— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.
— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.
— Наказ остаточний?
— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!
— На добраніч!
Сергій уже відійшов далеченько, коли Закатова гукнула:
— Сергію Михайловичу, стривайте! — вона підійшла швидкою ходою, взяла його за лікоть. — Як слухняна донька, я не можу обдурювати батька. До того ж у мені заговорила ображена жінка: ви надто легко зреклися мого товариства. Через це я буду з вами сьогодні весь вечір. Але не я щебетатиму, а ви будете розповідати про себе та про свою роботу.
— Надто поганий з мене оповідач, Наталко Романівно.
— Можете звати просто Наталкою. Рада, що ще маю право на це.
— Так, ви нестерпно молода з виду.
— Ви глузуєте з мене! Краще б поспівчували: грим надто сушить шкіру обличчя, та й оті перевтілення не минають для нервової системи марно. Ще два-три роки, та й почну грати характерних бабусь.
— Сподіваюсь, що й через тридцять літ це буде для вас зарано.
— Виявляється, ви вмієте говорити компліменти?
— Це — жалюгідна спроба початківця.
Холодок стосунків між ними поступово танув. Сергій розповів Наталці, як ще зовсім недавно завзято сперечався з її батьком, закидаючи йому всі мислимі й немислимі гріхи, переказав зміст дискусії про характерні риси двох поколінь молоді. Наталка підхопила цю тему, напівжартівливо поскаржилася, що батько тримає її в надто жорстоких шорах, але це, мовляв, тільки підшпигує вирватися з полону та й помчати світ за очі. Цим вона спробувала виправдати свої нічні прогулянки.
Розуміючи, що Наталці зараз було б дуже неприємно зустріти отого її чорнявого супутника, — чоловіка чи нареченого, хто там його знає! — Сергій запропонував не тинятися містом, а просто посидіти в скверику. Наталка охоче погодилася на цю пропозицію. Вони прогомоніли з дівчиною про се про те до півночі і розлучилися майже друзями.
Як завжди останнім часом, тієї ночі довго не міг заснути. В його надто збудженому мозкові перебігали картини недавнього минулого, в вухах лунали голоси. А в підсвідомості не припинявся настирливий аналіз отих загадкових подій, що завдали йому стільки прикростей. Аж видавалося: ось-ось настане прозріння, і все виявиться надзвичайно простим і обгрунтованим. Але, певно, не вистачало хоч і дрібних, проте значливих фактів, щоб простежити причинні ланцюжки з початку до кінця, тому й сподівання це розвіювалося, змінюючись на дратівливе розчарування.
Йому не сходило з думки “пророцтво” Кет. Надто швидко справдилися її слова про близьку небезпеку! Думалося: а що, коли б того вечора в лабораторії лишився не Петро Іванович, а він сам? Чи не трапилося б таке самісіньке з ним?
Сергій намагався відтворити в своїй уяві весь перебіг подій. Ось Петро Іванович бере з сейфа кристамулітовий диск. Несе до генератора. Старанно припасовує в зоні фокусування променів. Відкручує ґудзик з рукава піджака, — сумлінний, щирий старий, звичайно ж, намагався повторити свій, так би мовити, “дослід” з абсолютною точністю. Кладе той ґудзик на диск… Ну, а далі?.. Далі він мусив або надіти скафандр, або сісти до пульта дистанційного керування. Без цього ввімкнути К-генератор він не міг.
“А якщо силову мережу ввімкнув хтось інший? І саме тоді, коли Петро Іванович був у смертоносній зоні?”
Цим пояснювалося б усе. Але в лабораторії він був сам один!
Гарячкове шукання розв’язку тривало і вві сні: Сергієві в ту ніч верзлося казна-що, і раз по раз повторювалося страхіття — ніби він лежить під генератором зв’язаний, а з стіни виходить постать у чорному і кістлявим пальцем тягнеться до кнопки вмикання силової мережі. Пробудження не принесло заспокоєння: нестерпно боліла голова, на душі було гидко.
Навіть не поснідавши, Сергій поїхав у центр, купив квиток на літак до Адлера. Годі. Треба відпочити. Завтра по обіді він уже купатиметься в Чорному морі.