Я посміхнулася їм.
Посміхнулася, промовляючи, що я спокійна.
Що мене обрано саме для цього.
Що я прагну саме цього.
Вони побігли до мене ще швидше. Але було вже запізно.
— Маленький хлопчик, який уважає себе чоловіком. Маленький хлопчик, який уважає, що він король, — шипів Джапет. — Ти намагався вбити того, кого я люблю, а тепер подивися на себе. На колінах схиляєшся перед моїм братом. Схиляєшся перед справжнім королем.
Тепер я посміхнулася Джапету.
— Жоден Змій ніколи не буде королем, — присягнулася я.
Він притиснув своє обличчя до мого.
— Хай живе Тедрос.
Заревівши, Змій заніс меч над моєю головою.
Я дивилася просто йому в очі, повертаючись в істинну форму.
Він приголомшено вибалушив очі, коли лезо вдарило...
Я розпалася на мільйони кристалів, розпорошившись у повітрі, кожен наповнився юністю, якої я раніше не відчувала, а потім розлетілася, наче зернятка, що проростуть колись у майбутньому.
Те, що залишилося від мене, піднялося імлою; я відчувала себе більш сильною, більш наповненою, ніж до цього; вище, вище, барви навколо стали яскравими, наче під час світанку, і потім мене закрутило у вихорі небесного сяйва.
Аж тепер я подивилася вгору й побачила, що там на мене хтось чекає.
Той, хто терпляче очікував на мене весь цей час.
Ще трохи вгору.
Я не боялася летіти. Не було жодної спокуси повернутися.
Я піднімалася до світла, моя душа відкрилася, коли Леонора Лессо нахилилася й обняла мене руками, наче крилами лебедя.
17 Єдине безпечне місце в Лісах
Два Тедроси перестрибнули через замкову стіну й чкурнули до Лісів за межами замку.
— Хутко! — відсапувався справжній Тедрос, тягнучи свою копію повз сторожку, у якій не було варти, ті досі були на полі бою.
Агата притискала торбину Декана до свого м’язистого боку, щоками стікали сльози, об’ємні стегна й широкі плечі сповільнювали її.
Груди вкривали кров і рани, хоча справжній принц мав набагато гірший вигляд.
Крізь тугу Агати просочилося дивне відчуття дежавю, наче це вже з нею колись відбувалося...
Умить заклинання припинило діяти й вона зменшилася в розмірах, повертаючись назад у власне тіло. З’явилася подрана сукня із позиченим гербом лебедя, плечі стали вужчими, а ноги більш спритними.
— Даві, — задихалася вона. — Тедросе... вона... вона...
— Я знаю, — жорстко промовив юнак.
Він тягнув Агату до Лісів повз першу лінію дерев, із яких опадало червоне й жовте листя. Агата чула, як важко він дихає, кожна частина його тіла була побита. Єдиною втіхою лишалося те, що вони залишили Ріана в ще гіршому стані. Терни чіплялися за її сукню й Тедросові штани, взуття ковзало на купах мертвого осіннього листя.
На дзвіниці Камелота ожив набат, а потім почулося цокання безлічі копит.
— Рухайся швидше! — гаркнув Тедрос, його щоки були в плямах крові.
Агата розуміла, що він злиться не через неї. Він злиться через біль. Провину. Змій убив його найкращого друга, його лицаря, а тепер ще й Декана. І Тедрос був не в змозі його зупинити. Він намагався врятувати Даві. Агата теж. Але Даві не хотіла порятунку.
Незважаючи на це, вони не могли ось так легко втекти.
Джапет бачив, як два Тедроси кинулися до Декана, коли вона впала.
Із того, як вони смикнулися, аби врятувати її, він зрозумів, що це Агата і її принц... А ще це виказав жах на їхніх обличчях...
Тепер Змій і його люди гналися за ними.
— Ми не можемо обігнати коней, — сперечалася Агата, опираючись Тедросу, який тягнув її. — Нам потрібно сховатися!
Копита прогупали на розвідному мосту. Переслідувачі будуть тут за якусь мить.
Агата побачила крутий схил на заході, укритий опалим листям. Вона смикнула Тедроса до нього, він уторопав її план і кинувся до пагорба, тягнучи Агату за собою. Світло над ними згасало, верхівки дерев затуляли сонце.
Прямуючи за принцом крізь сутінки, Агата відчула, як її затопив відчай.
Професорка Даві померла.
Її фея-хрещена.
Декан, яка зрозуміла, що Агата Добра, ще до того, як вона сама це усвідомила. Голос, який вивів її з темряви, коли вона втратила надію.
Даві пожертвувала власним життям, аби врятувати їхні. Аби вони змогли виправити свою казку й знайти справжнє закінчення.
Як колись це зробила мати Агати.
Усі, кого вона вважала сім’єю, — Калліс, професор Сейдер, професорка Даві... одне за одним були знищені її казкою.
Але не марно.
Ця думка вплинула на Агату, як вітер на вітрило, штовхнула її вперед, хоча сльози все одно текли щоками.