Даві пожертвувала собою, аби врятувати учнів.
Аби врятувати короля Камелота.
Урятувати Ліси.
Даві усвідомлювала, що її тіло заслабло, що її час спливає. Знала, що Агата посяде її місце. Що її підопічні не знатимуть спокою, допоки справжній Лев не поверне собі трон.
Сльози Агати висохли.
Професорка Даві знала її занадто добре.
До Лісу ввірвалися коні, стакато їхніх копит із тріском било по листю. Агата озирнулася на вершників, які вимахували смолоскипами й мечами...
— Ось вони! — вигукнув король Лисячого лісу.
Коні розвернулися до Агати, зблиснули леза вершників.
— Нумо! — прогарчала дівчина, вириваючись поперед Тедроса, і потягла його, як раніше він тягнув її, схил був за декілька кроків.
Приголомшений її силою, Тедрос зашпортався й утратив рівновагу. Тим часом вершники були вже близько, заносили мечі...
Агата схопила його за талію й скинула з косогору, торбина Даві була затиснута під пахвою, коли вони разом покотилися, ковтаючи крики, а потім важко гупнулися на копу опалого листя. Агата обняла спітніле Тедросове тіло, затягуючи його під червоно-золоту копу, їхня закривавлена шкіра стала маскуванням...
Над ними нависли коні, вершники водили смолоскипами, немов ліхтарями, а потім жеребці затупотіли внизу й помчали в ніч.
У Лісах усе стихло.
Вони довго не рухалися, їхні подихи здіймали листя в повітря. Агата вчепилася в Тедроса, притиснувшись обличчям до його шиї та вдихаючи такий знайомий гарячий, м’ятний аромат. Рука була волога від крові, але дівчина не могла визначити, її це кров чи його. Поволі вона стала дихати глибше, притискаючись носом до його шкіри, із кожним наступним подихом згадуючи, що вона досі жива і її принц теж. Тедросова рука ковзнула навколо неї. Дівчина підсунулася ближче, провела долонею по зарослому підборіддю й униз до порізів на шиї, де кат примірявся мечем. Його кадик смикнувся під пальцями Агати, на очах виступили сльози.
— Я кохаю тебе, — прошепотів він.
Вона поцілувала його в нижню губу. — Я теж тебе кохаю.
І більше нічого було додати. Зараз вони були разом.
І попри все, що сталося, опинитися разом хоча б на мить було немов світло жаринки, що мерехтіла посеред попелу.
А потім Агата згадала дещо, так гостро, що це вибило з неї дух...
— Даві сказала, де він!
— Хто — він? — пробурмотів Тедрос.
— Мерлін! Вона розповіла це, коли прикидалася тобою!
Тедрос схопився.
— Де він?
— У Печерах Часу! Ми маємо його знайти!
— Печери Часу? Агато, це за тисячі миль звідси! За крижаними рівнинами, пустелею й пагорбами-людожерами... Це неприступний острів посеред отруйного океану. Ми не можемо дістатися до печер, тим паче пробратися в них, а особливо тепер, коли на нас полюють мільйони людей.
Надія Агати випарувалася.
— Але...
Тріснула гілка.
Тедрос сів у листі, почав обшукувати дерева золотим сяйвом пальця.
— Хто тут?
Агата стала навколішки поряд із ним і теж запалила сяйво.
За деревом ворухнулася тінь.
— Ще один рух, і я тебе вб’ю, — прогарчала Агата.
— О, дуже сумніваюся, — спокійно відповіла тінь, вибираючись на відкрите місце. — Бо ми обидві знаємо, що я вб’ю тебе першою.
У темряві спалахнуло сяйво, рожеве та яскраве, немов вечірня зоря.
— А я насправді не хочу вбивати тебе після всього пережитого, — кинула Софі.
Вона посміхнулася Агаті.
Агата ахнула й помчала до неї, Софі мало не впала від сили її обіймів.
— Я вже й не сподівалася побачити тебе знову, — видихнула Софі. — Ти не уявляєш, що я пережила...
— Ніколи знову, — прошепотіла Агата. — Ніколи більше ми не розлучатимемося. Присягнися.
— Присягаюся, — відповіла Софі.
Вони обнялися сильніше, разом розплакавшись.
Софі відсторонилася.
— А Даві?
Агата похитала головою. І задихнулася від ридання.
Софі пополотніла.
— Аби ти мала змогу втекти.
Агата кивнула.
Подруга витерла її очі білою сукнею з рюшами.
— Я розумію. Вона єдина, хто міг накласти таке заклинання. І коли ви троє не з явилися в Лісах, я зрозуміла, що вона залишилася, аби допомогти вам... що вона зробить усе можливе, аби ви були вільні. Ось чому я повернулася... щоб знайти вас... знайти її...
Софі подивилася на торбину на плечі Агати.
— Мабуть, цей кристал виснажував її довше, ніж ми гадали. Вона помирала, і думаю, що усвідомлювала це.
Софі схлипнула, сльози світилися рожевим у сяйві її пальця.
— Вона використала останні краплі життя, аби врятувати нас.
— Даві розповіла мені, де Мерлін, — промовила Агата, збираючись із силами. — Але туди нам не дістатися. Принаймні зараз. Нам потрібно знайти решту учнів і пошукати місце для схованки. Місце, де ми зможемо спланувати наступний крок. Останнє, що я бачила, як Робін тягнув тебе в Ліси. Де він? Де Робін, і Ґвіневера, і...