Бо в кристалі Софі не чекала на друзів. Вона кралася до пенька, очі вдивлялися в Ліси, переконуючись, що її ніхто не бачить. Потім вона завмерла, несподівано залита світлом, яке ставало дедалі яскравішим...
У кристалі з’явилася блакитно-золота карета, освітлена смолоскипами, на ній був викарбуваний герб Камелота. Карета почала сповільнюватися, наблизившись до Софі. У кареті сидів юнак, обличчя якого було приховане тінню, коли візник зупинив коней.
Двері карети відчинилися.
Софі сіла поряд із юнаком.
Візник шмагнув коней, карета розвернулася до Камелота, і невідомий юнак із Софі поїхали геть, здійнявши за собою куряву з листя.
Сцена потемніла, а потім почала повторюватися.
Три пари очей, людські й котячі, повільно вп’ялися в Софі. Серце Агати калатало все швидше, шия палала. Вона подивилася на свою найкращу подружку, немов на незнайомку.
— Ви вважаєте, що я повернусь до замку? До... нього? — пробелькотіла Софі.
— До Рафала ти повернулася! — накинувся Тедрос. — Саме так. Потай покинула мене й Агату посеред ночі.
— Але я кохала Рафала! — відбивалася Софі, зашарівшись. — А до Ріана я ніколи не повернуся! Ріан — чудовисько! Він намагався вбити вас обох!
— Тимчасом як ти стояла поряд! — нападав Тедрос. — Тимчасом як ти билася за нього!
— Удавала, що б’юся за нього! — скрикнула Софі. — Усе, що я робила, було заради того, аби повернути тебе на трон...
— Так, бо я ж гниль. І ти казала, що цю гниль потрібно вбити, — шмагнув Тедрос.
— Ти ж не думаєш, що це правда. Ти не можеш уважати це правдою, — сказала Софі, її губи тремтіли.
Вона повернулася до Агати й схопила її за плечі.
— Аггі, будь ласка...
Тедрос похмуро дивився на Софі, переконаний, що це правда. І на коротку мить подруга теж повірила...
Але потім серце Агати заспокоїлося, жар залишив її.
— Ні, — видихнула вона. — Це неправда.
Софі відпустила її, полегшено розслабившись.
Тедрос похитав головою.
— Ти завжди довіряєш їй, Агато. Завжди. І це тисячі разів мало не вбило нас.
— Але ж не вбило, — спокійно промовила Агата. — І причина чому — перед нами. Криштально зрозуміла. Я шукала спогади Софі так само, як твої й свої. І різниця між спогадами Софі й нашими в тому, що вона б воліла вчинити правильно там, де не зробила цього. Вона хоче бути Доброю, знову й знову. Ось чому вона моя подруга. Бо я знаю, що в неї в серці, попри всі помилки. Ти вважаєш, що це майбутнє? Повернення до хлопця, якого вона не кохає, і знищення всього, заради чого вона билася. Зрада дружби, якій вона присвятила життя. Це найтемніше Зло. І таке Зло... — це не Софі.
Агата стиснула вологу долоню Софі. Софі змахнула сльози.
Тедрос напружився, під шкірою здулися вени.
— Агато, якщо ти помиляєшся... уяви, якщо ти помиляєшся...
— Вона не помиляється, — видихнула Софі. — Я присягаюся власним життям. Вона не помиляється.
Але Агата вже не дивилася на них.
Вона не зводила очей із іншого кристала, що завис у повітрі в нижньому кутку маски, куди Різник поскидав решту.
Він привернув її увагу, бо відрізнявся від решти. У цій сцені не було її, Тедроса чи Софі.
І кота теж.
Там був дехто інший.
Хтось, чию душу куля взагалі не мала впізнати.
— Е? — мугикнув Тедрос, зазирнувши через її плече. — Безумовно, це помилка...
— Я йду всередину, — заявила Агата, торкаючись кристала.
— Ні! Куля ось-ось згасне, — застеріг Різник. — Ти єдина можеш знову відкрити її, Агато! Якщо ти будеш усередині кристала, коли куля втратить зв’язок, ти залишишся замкненою в сцені назавжди!
Але Агата рішуче вгледілася в середину кристала.
— Ні, не роби цього! — прошипіла Софі, хапаючи її руку. — Ти залишишся тут...
Їх обох ударило блакитним світлом, і знову груди Агати зазнали удару, легені зім’ялися, немов пергамент, а потім під ногами з’явилася тверда поверхня. Засліплена світлом, вона нічого не бачила, мозок перетворився на грудки пудингу, заслабкий, щоб оклигати. Коли блакитне сяйво почало тьмяніти, вона розтулила повіки й побачила поруч Софі. Так само пошарпана, вона хапалася за Агату.
Бліда Софі, здригаючись, подивилася на Агату й уже хотіла насварити її за те, що наразила їх обох на небезпеку...
Софі завмерла.
Зараз вони опинилися в знайомій Агаті кімнаті: стіни були вкриті золотими й червоними шовковими шпалерами, на дерев’яній підлозі лежав відповідний килим; поліровані стільці з гербами Лева були прикрашені золотими подушками; червоно-золота завіса нависала над ліжком.
«Я вже тут бувала», — подумала Агата, досі дезорієнтована.
Розум завис.