— На зім’ятий профітроль, — озвався рудий хлопець, скуйовдивши Горту волосся.
— Чи одного з телепнів із тієї Школи... — продовжив темношкірий юнак, пильно придивившись до них.
Хтось дав Гортові копняка.
Палець Горта спалахнув блакитним, він уже хотів вистрілити їм у голови...
Нікола схопила Горта за долоню, прикривши сяйво.
— Вибачте, це правильна дорога до палацу? — запитала вона хуліганів. — Ми маємо зустріч із королем. Мій батько — Міністр Путини. Як вас звуть? Запевняю, що я повідомлю йому про вашу люб’язність.
Діти обмінялися стривоженими поглядами й зникли, немов мухи.
Горт видихнув, розуміючи, що був за мить від того, щоб виказати себе й знову опинитися в Ріанових руках.
— Дякую, — видихнув він Ніколі. — Ти мене врятувала.
— Я врятувала нас. Бо так роблять Щасливиці, — промовила вона, відкидаючи його білявий чуб. — Навіть якщо твій хлопець схожий на какаду.
Горт здмухнув своє волосся.
— А хто такий Міністр Путини?
Нікола кивнула на вивіску, яка висіла над таверною.
ПУТИН ПАБ
Найкраща сирна картопля в місті!
— А можна зайти всередину?
— Ні, — відрізала Нікола.
Горт узяв її за руку.
Темна шкіра й кучеряві пасма волосся Ніколи не мали нічого спільного із Софі, єдиною дівчиною, яку він кохав до цього. Але Нік, як і Софі, була неабияк упевнена в собі й була схильна до злих жартів — дві риси, яких Горту бракувало. Може, тому він їх полюбив? Може, тому ти й закохуєшся в когось? Бо той хтось має те, чого тобі бракує? Або, може, тому Нікола вподобала його, коли він був миршавий, прищавий і сумний, тимчасом як інші дівчата — такі, як Софі — звернули на нього увагу, лише коли він накачав м’язи й почав удавати протилежність принца Тедроса? «Може, це воно», — думав Горт. Нікола нагадувала йому Софі дотепністю, сміливістю й чарівністю, без тих поганих рис Софі. Але ж він любив Софі, перш за все, за погані риси, так само, як Нікола не мала нічого проти його поганих рис...
— Ми повернемо ліворуч на Рю де Л’Еколь, одразу перед брамою палацу, — сказала Нікола.
Попереду, на вулицю Рю де Пале, висипали інші учні Школи Лисячого лісу, вони базікали й розділялися на гурти. Декілька приєдналися до щільного натовпу біля намету, у якому продавали крам із символікою Лева: монети, булавки, кухлі, капелюхи, присвячені королю Ріану.
Горт згадав, що під час церемонії Благословення люди, які приїхали з різних кутків Лісів, теж носили на вулиці різні речі, що нагадували про Лева.
«Мабуть, вони продають цей непотріб повсюди», — подумав Горт.
— Учні щойно вийшли. Мерщій! — озвалася Нікола, проштовхуючи Горта повз намет. — Нам потрібно зустрітися з Деканом Брунгільдою.
Перед брамою палацу скупчилася групка школярів, вони кидали шматочки цукерок голубам, які походжали на оздоблених золотом каменях. Вартовий відігнав хлопців руків’ям меча, і вони з вереском утекли.
— Повертаємо сюди, — наказала Нікола, завернувши за ріг ліворуч.
Але Горт досі не зводив очей із вартового, який охороняв ворота разом із іншим, обидва були в блискучих новеньких обладунках і трималися за мечі.
— Нік, поглянь на їхні обладунки, — прошепотів Горт.
Нікола кинула погляд на знайомий герб із Левом, викарбуваний на сталевих грудних пластинах вартових.
— Дивно. Чому це вартові Лисячого лісу носять обладунки Каме...
Горт потягнув її за стіну.
— Що? — видихнула вона. — Що там?
Горт визирнув одним оком, Нікола висунулася з-за його плеча й побачила обличчя вартових, сонце осяяло їх крізь відкриті шоломи.
Це були не вартові.
Це були пірати.
Один дивився просто на той ріг, із-за якого вони щойно вийшли.
— Щось угледіла? — запитав Аран, голуб дзьобав його чобіт.
— Можу присягнутися, що бачила того виродка, що разом із Тедросом. Він схожий на тхора, — сказала Біба. — Але чомусь має біляве волосся.
— Ти геть здуріла. Навіть той йолоп досить розумний, аби не потикатися сюди, знаючи про таку винагороду за його голову, — прогарчав Аран. — Ненавиджу сидіти на одному місці. Чому ми не можемо оббирати королівства разом із Джапетом?
— Мрійливий король Лисячого лісу розплавив свою каблучку, тепер ми маємо його захищати, — позіхаючи, промовила Біба.
Голуб знову дзьобнув Арана. Він проштрикнув його мечем.
— Захищати від чого? Це ж ми на них нападали...
— Ш-ш-ш! Забув, що сказав Джапет? Усі мають думати, що це друзяки Агати шарпають королівства, аби їхні правителі благали Камелот про захист. Щоб його отримати, вони мають усього-на-всього спалити каблучки, — буркнула Біба. — Ось чому Джапет відправив людей грабувати Гамелін, Млин Джинні й Дівочу долину, бо їхні королі досі носять каблучки. Я б теж хотіла трохи пограбувати. Мені подобається відчуття, коли топчеш чоботями писки Щасливців.