Вона озирнулася.
— Король Розплавлене кільце йде. Нумо, поводься як слід.
Вона й Аран опустили забрала шоломів, тільки їхні очі лишилися на виду. Кавалькада карет із прапорами Лисячого лісу від’їхала від замку й зупинилася просто перед брамою. Вікно однієї з карет відчинилося, і з нього визирнув король Лисячого лісу Дутра. Його обличчя досі було в синцях після бійки в Камелоті.
— Герцог Гамелінський прислав голуба. Його доньку вбили повстанці в масках, — ледве дихаючи, промовив він. — Жодних проблем?
— Ні, і не буде, Ваша Величносте, — запевнив Аран. — Поки ми тут, ви в безпеці.
— Герцог спалив каблучку й присягнувся на відданість королю Ріану. Мав це зробити раніше. А тепер утратив доньку, — промовив король, хитаючи головою. — Як стан короля Ріана?
— Одужує, сер, — промовила Біба з притиском. — Його брат поряд із ним, допомагає з королівськими справами.
Король стримано кивнув.
— Хай живе Лев!
— Хай живе Лев! — повторили вартові.
Вони відчинили ворота, королівський кортеж виїхав на Рю де Пале й зник із поля зору.
— Вони вбивають людей, Горте. Вони вбивають принцес і звинувачують у цьому нас, — видихнула Нікола, коли Горт потягнув її геть від палацу вулицею Рю де Л’Еколь, пробираючись між школярами. — Ріан радо вбиває невинних дітей, аби змусити правителів знищити каблучки!
— Нам потрібні докази, що Ріан — не той, за кого себе видає. І ми маємо знайти їх негайно, — скипів Горт. — Докази, які можна продемонструвати людям. А це означає, що ми не підемо з цього королівства, допоки їх не знайдемо.
Він потягнув Ніколу далі, намагаючись переконати сам себе, що вони впораються там, де Мерлін не зміг... що зможуть викрити Ріана й перемогти його... що зможуть урятувати свою казку від украй кепського кінця...
Але коли на обрії з’явилися обриси Школи для хлопчиків — велична сіра будівля з каменю, — Горт побачив високу жінку в тюрбані, яка заступила двері, склавши руки на грудях. Вона зблиснула очима на двох незнайомців, що простували до неї...
І раптом Горт утратив усю свою впевненість.
Зблизька стало видно, що жінка в рожевому тюрбані й сукні такого ж кольору мала смагляву шкіру, холодні карі очі й брови, такі тонкі й вигнуті, що здавалося, ніби вона повсякчас вас у чомусь підозрює. Навколо її рота залягли глибокі зморшки.
— Ми шукаємо Декана Брунгільду, — промовив Горт, намагаючись говорити низьким голосом, аби звучати більш владно. — Вона на місці?
Жінка склала руки ще категоричніше. Єдиними звуками, що долинали до них, було клацання секатором, садівник саме підстригав живоплоти поряд зі сходами, і шльопання ганчіркою, прибиральник саме натирав сіре каміння будівлі, стоячи на драбині.
— Декан Брунгільда з Арбед Хаусу, — пояснила Нікола.
Клац-клац. Шльоп-шльоп.
Горт прокашлявся.
— Е-ем...
— Ви домовлялися? — запитала жінка.
— Ну... — почала Нікола.
— Я Директриса цієї Школи, і про зустріч із Деканом потрібно домовлятися заздалегідь, — відрізала жінка. — Особливо дітям із інших королівств, які вдають місцевих. Яку Школу ви відвідуєте? Ви хоча б Щасливці?
Горт і Нікола обмінялися поглядами, не певні, чия черга брехати цього разу.
— Ми маємо низку нападів на Лисячий ліс. Ліси страждають від заколотників. Загинули Добрі люди, — повідомила жінка, клекочучи від гніву. — Король наказав усім громадянам доповідати щодо підозрілої активності вартовим Камелота...
— Мамо, я візьму Калеба пограти в регбі в парку, — долинув голос, Горт підняв погляд на привабливого юнака у формі Школи з кучерявим коричневим волоссям, близько шістнадцяти-сімнадцяти років, який вів свого брата, теж у формі, повз жінку на вулицю. Він прошепотів матері у вухо.
— Почав плакати на уроці історії. Вони вчили лицарів Камелота й ну, сама знаєш...
— Я тебе чую, — хлипнув Калеб, зашарівшись.
— Будьте вдома до сьомої, Седріку, — суворо промовила жінка. — Батько готує вечерю, і я не хочу, щоб ти й Калеб вешталися в темряві.
— Тепер ти говориш, як тітонька Грізелла, — зітхнув Седрік, він проштовхнувся повз Горта й Ніколу, притискаючи до себе брата.
— Може, ми перекусимо м’ясним пирогом дорогою додому? — Він озирнувся на матір. — Якщо вечерю готує батько.
Суворі риси жінки пом’якшила посмішка. Спочатку її погляд був лагідним, але потім став скорботним. Вона помітила, що Горт і Нікола досі тупцюються поряд, і її владна стриманість повернулася.