— Удень Школа зачинена. Ви можете написати в мій офіс, аби домовитися про зустріч із Деканом Брунгільдою в майбутньому. Тепер, будь ласка, ідіть, допоки я не покликала королівську варту, — сказала вона, квапливо пройшла повз них і спустилася сходами. Жінка підійшла до садівника...
— Калеб і Седрік пішли в парк. Наглянь за ними, — тихо сказала йому жінка, простягнувши декілька срібних монет.
— Седрік — дорослий чоловік, Директрисо Гремлейн, — сказав він. — Йому не потрібна нянька...
Вона стиснула його руку.
— Будь ласка.
Чоловік подивився їй в обличчя.
— Звісно, місіс, — тихо промовив він.
Він поклав монети назад їй у долоню.
— Якби я був вами, певен, зробив би так само.
Він відклав ножиці й поквапився за хлопцями, а Директриса Гремлейн залишилася стояти, її скорботний погляд повернувся...
Раптом вона насупилася й розвернулася до сходів Школи, двері досі були відчинені, як вона їх і залишила.
Але Горта й Ніколи вже там не було.
— Чув, що сказав той чоловік? Він назвав її Директрисою Гремлейн, — прошепотіла Нікола, коли вони мчали передпокоєм Школи, Горт нервово озирався, аби переконатися, що жінка не переслідує їх.
— То й що? — запитав Горт, заплутавшись у лабіринті затхлих коридорів і гвинтових сходів. — Як ми знатимемо, який веде до корпусу...
— То й що?! Леді Гремлейн була фрейліною Тедроса в Камелоті! — нагадала йому Нікола. — Гадаю, ця Гремлейн пов’язана з нею!
— Це ніяк не допомагає нам скинути Ріана з трону, тож припини вдавати детектива, Нік, і почни шукати дорогу до Арбед Хаусу, — сказав Горт, зазираючи в порожні класи, які смерділи потом і цвіллю. Він чхнув, очі сльозилися від куряви. Зовні Школа для хлопчиків у Лисячому лісі була схожа на пишний собор — живоплоти підстрижені, сірі камені відполіровані. Але всередині вона була немов старезна церква, мостовими скрипіли, стіни були вкриті пліснявою, а потріскані написи пропонували сумнівні поради: «Голову вище й тримайся строю», «Іди за лідером», «Правила — сенс життя». У дитинстві він гадав, що Лисячий ліс непристойно багатий, зважаючи на торгівлю залізом. Але було зрозуміло, що нічого з цих коштів не йшло на освіту хлопчиків. Навіть його стара Школа в Кривавому струмку, найбіднішому королівстві Лісів, була в кращому стані. «Саме це я ненавиджу в Добрі, — думав Горт, згадуючи робітників, які чепурили фасад будівлі, — більшість усього в Добрі є лише ширмою». Потрібно було зазирнути всередину, проминувши уроки Прикрашання й проігнорувавши благородні наміри, щоб зрозуміти, які Щасливці насправді. «Принаймні Нік інша, — думав він, а його дівчина тим часом тягнула його в інший бік коридору. — Нік більше схожа на Нещасливицю. Набагато більше, ніж можна було приховати».
Вони повернули за ріг, і їх приголомшило сонячне світло, що просочувалося крізь брудне вікно, воно освітлювало іншу табличку з написом: «Відданість понад Доблесть».
— Не дивно, що кожен хлопець у цьому місті стає поплічником, — промимрив Горт.
Десь поряд гупнули двері.
Гострі підбори зацокотіли на камені.
Гортів шлунок зробив кульбіт. Хлопець потягнув Ніколу за руку до сходів попереду, але Нік уперлася, придивляючись крізь брудне скло.
У дворі стояв двоповерховий котедж із червоної цегли, окремо від решти будівель Школи, оточений чистою, охайною травою:
ВХІД ДЛЯ УЧНІВ ЛИШЕ ЗА ДОЗВОЛОМ
А в кутку таблички було дописано...
Декан Брунгільда
— Говоритиму я, — прошепотіла Нікола, коли Горт зайшов за нею у фоє.
— Ти Читачка. Я знаю, як розмовляти зі справжніми людьми, — озвався Горт.
— Це я знаю, як отримати те, що нам потрібно. Ти просто посміхайся й поводься, як гарний білявий принц, — наказала Нікола. — І нічого не чіпай.
А Горт, звісно, мав чималу спокусу. Одразу як вони зайшли в котедж, їх зустрів свіжий вітерець із прочинених вікон. Склалося враження, що вони полишили Школу й опинилися в хатинці Матінки Гуски. Підлогу вкривали затишні килими з візерунками, заставлені кріслами-гойдалками й м’якими канапами. Біля гвинтових сходів стояли горщики з лілеями й фікусами, книжкові шафи за ними були наповнені книжками з казками. Горт подлубав пальцем важку ковдру на канапі, пухнасту й м’яку. Він відчував, як заплющуються очі. Усе, чого він хотів, — поласувати картоплею з сиром і сховатися під цією ковдрою. Освітлення не поліпшувало ситуацію — помаранчеве сяйво дюжин скляних лампад заколисувало.