А потім Горт помітив рами з портретами, розставлені на столах і на камінній полиці. На кожному була огрядна темношкіра жіночка з кучмою волосся, яка позувала разом із групою хлопчиків.
Горт нахилився, щоб роздивитися. Хлопці на портретах мінялися, але жінка була та сама, очолюючи наступний клас.
«Декан Брунгільда», — подумав Горт, наблизившись до останнього портрета на камінній полиці.
Усередині все обірвалося.
Він узяв зображення...
Нікола ляснула його по руці. А потім побачила, на що він дивиться, і вихопила портрет.
На картинці Декан Брунгільда стояла з класом із восьми підлітків.
Чотири були їм незнайомі. Але інші чотири... вони скупчились у кутку з підступними посмішками, наче банда злодіїв.
Хлопець із вузькими очима й квадратним підборіддям.
Кей.
Юнак із фіолетовими очима, скуйовдженим чорним волоссям і скульптурними м’язами.
Арік.
Юнак із мідним волоссям, блідою шкірою й холодними блакитними очима.
Джапет.
А поряд із ним... хлопець із таким самим обличчям.
Ріан.
Горт і Нікола повільно подивилися одне на одного. Ріан розповів правду.
Він навчався тут.
У цьому закладі.
Саме тут усе й почалося.
Поза спиною Горта пішов мороз...
— Ви, мабуть, заблукали, — почувся голос, Горт мало не вистрибнув зі шкіри.
Із сусідньої кімнати, тримаючи жмут столових ножів, вийшов хлопець років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, у шкільній формі, із чорним волоссям, глибокими очима й без декількох зубів.
Нікола відсахнулася, наштовхнувшись на Горта, який сховав портрет за спину.
— До Арбед Хаусу ніхто не приходить, лише якщо заблукає, — додав молодший хлопець, з’явившись поряд із першим, він стискав виделки й ложки. — Чи якщо хоче вкрасти наш чай. Ми тут маємо найкращий чай: м’ятний, асам, трояндовий, евкаліптовий, локричний, кардамоновий, ромашковий...
— Арджун і я сервіруємо стіл до обіду, а потім повернеться решта хлопців, — утрутився старший. — Я можу показати вам кабінет Директриси Гремлейн...
— Ні, — вирвалося у двох гостів.
Нікола прочистила горло.
— У нас домовлено з Деканом Брунгільдою.
— Це важливо, — додав Горт.
Нікола кинула на нього погляд, ніби промовляючи: «Дозволь мені все влаштувати».
Але Горта було вже не зупинити. Ті портрети стривожили його. У цій будівлі щось сталося. Щось, що змусило Ріана, Джапета, Кея й Аріка згуртуватися в банду й стати вбивцями. Відповідь крилася тут. І Горт із Ніколою мусили її знайти.
— Декана немає на місці, — озвався старший юнак.
— Вона повела решту учнів купувати булавки на базарі, — гомонів менший, маленький товстунчик. — Вона обожнює ті булавки. Роздає їх нам як винагороди. За те, що ми робимо добрі справи. Ми з Еміліо вже маємо свої.
— Нашим гостям не цікава кожна деталь нашого життя, Арджуне, — зітхнув Еміліо, глипнувши на Горта й Ніколу. — Я розповім Декану, що ви заходили.
— Ми почекаємо на неї зовні, — сказав Горт, прямуючи до дверей, йому кортіло поговорити з Ніколою наодинці...
Нікола смикнула його назад за комір, і Горт квакнув.
— Насправді, ми почекаємо на неї тут, — сказала вона.
Горт спантеличено глипнув на Ніколу.
Еміліо насупився.
— Я не певен, коли вона по...
— О-о-о, вони можуть допомогти нам приготувати вечерю! — радісно промовив Арджун. — Дівчата добре готують!
Горт бачив, як Нікола заскреготала зубами.
— Арджуне, це неприйнятно, — заперечив Еміліо.
— Але до нас ніколи ніхто не приходить! Решта Школи вважає нас Злом! — наполягав Арджун, повертаючись до Горта. — Знаєте, це тому, що ми відокремлені від них і живемо в Школі, а не повертаємося додому до батьків. Але ми знаємо правду — ми найкращі душі. Ось чому наші батьки відправили нас на навчання до Декана Брунгільди...
— Не заперечуєте, якщо я запитаю, як вас звати? — кинув Еміліо, придивляючись до гостей.
Горт відповів:
— О, ми друзі Мер...
Нікола вщипнула його, і Горт проковтнув зойк.
А потім побачив.
На лацканах.
Булавки за добрі справи.
Булавки з Левом.
Серце Горта зупинилося. Липка долоня Ніколи торкнулася його.
«Вона обожнює ті булавки...»
Може, Декан колись і була другом Мерліна.
Але тепер ні.
Бо було очевидно, що Декан Брунгільда прийняла бік короля Ріана.
— Отже? — запитав Еміліо, його погляд став уїдливішим.
— Так? — пискнув Горт, немов щур.
— Хто ви такі? — повторив Еміліо, цього разу суворіше.