Горт нервово подивився на подружку.
— Казала ж, вони були друзями, — озвалася Нікола.
— Звучить так, ніби набагато більше, ніж друзями, — сказав Горт.
Назовні почулися голоси. Хлопці сміялися й співали.
Горт підскочив. Із вікна Декана йому було видно, як хлопці крокують у траві до котеджу, — вісім хлопців із Деканом Брунгільдою на чолі.
Усі мали булавки з Левом.
Декан співала:
— Бур’яни з городу геть вирвімо!
А хлопці співали у відповідь:
— Так, так, так!
— Ну а потім дзбан води несімо!
— Так, так, так!
Горт і Нікола витріщилися одне на одного, а потім на безлад, який вони влаштували на підлозі. Часу прибирати не було. І змоги вибратися з будинку непоміченими теж.
— Нумо! — наказала Нікола, потягнувши Горта з дверей до коридору.
— Кукурудзі жовтій тут буде рай!
— Так, так, так!
Унизу відчинилися двері й пісня обірвалася, її перекрили голоси Еміліо й Арджуна...
Гримнув третій голос, такий як у горісі:
— У МОЄМУ КАБІНЕТІ?
Сходами зашелестіли кроки.
Нікола заштовхала Горта в темну вбиральню. Вони кинулись до вікна, коли чоботи загупали на їхньому поверсі. Горт порахував до трьох, і вони обоє запалили пальці так яскраво, що світло ринуло в коридор. Декан Брунгільда заскочила до вбиральні з піднятим столовим ножем...
Але встигла лише побачити, як чорний горобець і білка з білим чубом вистрибнули з вікна, позаду впали два набори барвистого одягу.
Будинок було досить легко знайти, бо горобець Ніколи схопив малу Лисячого лісу з торговельного прилавка на Рю де Пале, поки Горт стрибав униз вулицею.
— 62, Стропшир-лейн. Саме цю адресу дав Ріан Даві, коли вона розпитувала, звідки він, — звернувся Горт до горобця, коли вони дісталися до тихої вулиці. — Пам’ятаєш? Даві розпитувала його, коли ми були на «Ігрейн». Він іще назвав імена батьків. Левій і Розалі.
— Розамунда, — виправила Нікола.
— Навіть птахом ти всезнайка, — зітхнув Горт.
Стропшир-лейн була розташована на краю долини Лисячого лісу, така мирна й спокійна, що Горт почув тріпотіння Ніколиних крилець, коли вона опустилася, щоб зустрітися з ним перед колишньою домівкою Ріана й Джапета. В одноповерховому котеджі не було нічого незвичайного, він стояв поміж інших будинків, які виглядали однаково. За завісами промайнула тінь, схоже, удома хтось був. Але перш за все їм був потрібен одяг, цю проблему білка й горобець вирішили, перевіривши будинки на сусідній вулиці. Коли знайшлося відчинене вікно, вони пробралися всередину й перетрусили тамтешні шафи. За декілька хвилин, одягнені як пересічні містяни, Горт і Нікола постукали у двері будинку 62 і, коли їм відчинили, розтягнули обличчя у ввічливих посмішках.
Привітна пані подивилася на них крізь окуляри в золотій оправі.
На шиї в неї висіла монетка з Левом.
— Чим можу допомогти?
— Ви, мабуть, Розамунда? — припустила Нікола.
— Т-т-так, — здивовано відповіла пані.
— Раді знайомству з вами, — сказала Нікола. — Ми з «Форуму Лисячого лісу».
— Пишемо статтю про дитинство короля Ріана, — додав Горт.
— І вирішили почати з вас, бо ви його мати, — продовжила Нікола.
— Ви, певно, надзвичайно пишаєтеся ним, — посміхнувся Горт. — Не заперечуєте, якщо ми зайдемо?
Розамунда кліпнула.
— О... Я боюся, що сталася помилка. Я не мати короля Ріана.
Горт пильно подивився на неї.
— Але король Ріан дав нам вашу адресу...
— О. Справді? — Розамунда завагалася. — Ну... це було так давно. Я гадаю, не буде жодної шкоди, якщо я вам розповім. Особливо, якщо сам король дав вам дозвіл. Це було давно, коли він був хлопчиком. Ми домовилися з його матір’ю, коли Ель переїхала на нашу вулицю. У дім 63. Вона розповіла Левію й мені, що ховається в Лисячому лісі від батька хлопців. Ми рятували її життя, розповідаючи всім, хто питав, що це наші хлопці, а не її. Було очевидно, що Ель не хотіла, аби батько хлопців знайшов її та синів. І, звісно, тепер це зрозуміло, коли я знаю, що вона виховувала майбутніх короля й васала Камелота.
— Ви кажете, її звали Ель? — запитав Горт.
— Так вона мені назвалася, — сказала Розамунда. — Але вона була вкрай потайна. Я б не надто здивувалася, якби дізналася, що це несправжнє її ім’я.
— А як довго вона тут жила? — тиснула Нікола.
— Близько десяти років. Починаючи з останніх місяців вагітності, і допоки не відправила хлопців до Школи. А потім поїхала, і більше я її не бачила. Минули роки.