Але зрештою, це означало, що Ріан — таки син короля Артура.
Старший син.
Ріан був істинним спадкоємцем.
Це кінець.
Агата потягла Софі до дверей. Вона бачила достатньо.
Вони не можуть дивитися на те, що було далі...
— Я не можу, — почувся видих.
Агата й Софі розвернулися.
— Я не можу цього зробити, — леді Гремлейн заплакала. — Я не можу зрадити його ось так.
Її обличчям стікали сльози, коли вона повернулася до невідомого.
Вона випустила мотузку й вибігла з кімнати.
Агата й Софі витріщилися одна на одну.
Вони залишилися самі в кімнаті з невідомим у каптурі й зі сплячим королем.
Невідомий зітхнув. Піднявши мотузку, постать у каптурі рушила до дверей слідом за леді Гремлейн...
Але завмерла.
Здавалося, час зупинився, єдиним звуком у кімнаті було глибоке дихання короля.
Невідомий повільно озирнувся на короля Артура.
Тендітні руки піднялися й відкинули каптур, демонструючи обличчя незнайомця та його зелені очі.
Агата й Софі підскочили.
«Це неможливо, — подумала Агата. — Це неможливо».
Але тепер постать кралася назад до кімнати, крок за кроком, до ліжка, доки не нависла над королем. Людина посміхнулася безпорадному королю, зелені очі блищали, наче зміїні. А потім повільно й упевнено вона обв’язала мотузку навколо шиї Артура...
Агаті стало зле...
Сцена зупинилася. Кімнату розітнули червоні й блакитні блискавиці. Артур і його звабниця почали перетворюватися на розмиті плями. Підлога під ногами Агати мерехтіла й розсипалася, зникаючи клапоть за клаптем...
Кришталева куля.
Вона вимикалася.
Софі вже тікала до кімнати леді Гремлейн.
— Зажди! — скрикнула Агата, спіткнувшись на слизькій підлозі ванни між двома кімнатами, але Софі вже розбігалася й стрибала в портал, який почав закриватися.
Агата скочила на ноги, портал почав зникати в мерехтливих спалахах. Вона кинулася до нього, прохід швидко зіщулювався, став розміром із тарілку... крем’ях... горошину. Стрибнувши в повітря, Агата кинулася до світла...
Гаряча вода поглинула її, заповнюючи ніс і рот, вона опустилася на дно ванни Різника. Відчуття полегшення від порятунку з кристала було розчавлене щойно побаченим. Паніка пронизала її, немов стріла, серце гупало в грудях.
Тепер усе стало на свої місця: злостивість близнюків, чари Змія... обладунки з підступних вугрів...
«Сейдер блукає довкола замку...»
«Сейдер».
Сейдер.
Не той Сейдер.
Агата випірнула з води, відсапуючись.
— Вона... То була вона...
До ванної ввірвався Тедрос.
— Що ви робите? Ковзуни можуть прорватися щомиті, а ти й Софі...
Він побачив усе. Його щоки стали багряними.
— Ви здуріли! Ви вирушили в кристал без...
— Евелін Сейдер, — видихнула Агата. — Евелін Сейдер — мати Ріана й Джапета. Вона наклала чари на твого батька. І народила його дітей. Ріан — син короля Артура й Евелін Сейдер. Ріан — найстарший син твого батька. Законний спадкоємець. Тедросе... Ріан — король.
Принц подивився на неї. Якусь мить він безглуздо посміхався, наче вважав, що це жарт, хитрість, аби відволікти його, щоб він припинив сердитися.
Але потім Тедрос побачив вираз її очей. І як вона здригалася, незважаючи на пару.
Агата казала правду.
Тедрос похитав головою.
— Ти кажеш нісенітниці. Мій батько навіть не був знайомий із Евелін Сей...
Він прихилився до стіни.
— Ти побачила неправильно... Хай що то було, ти помилилася...
— Якби ж то. Я б хотіла, щоб це було неправдою, — із відчаєм промовила Агата. — Я все бачила, Тедросе. — Вона потяглася з ванної, аби торкнутися його, обійняти... — Стривай-но, — промовила Агата, заціпенівши. — Вона знову відчула паніку. — Софі, — видихнула Агата, оглядаючи кімнату. — Вона повернулася...
Агата затихла.
Маленькі вологі сліди йшли з ванни в коридор.
Агата підняла очі на Тедроса.
— Ти її бачив?
Тедрос досі був отетерілий.
— Ти помиляєшся. Ти маєш помилятися. Вона не має відношення до мого батька! Е-е-евелін? Декан?
Але тепер він помітив страх в Агатиних очах.
Страх через щось зовсім інше.
— Софі, — видихнула Агата. — Ти її бачив?
Тедрос порожньо подивися на неї.
А потім його обличчя застигло.
Він уже біг. Агата кинулася навздогін, вода стікала з неї, коли вони мчали коридором за вологими слідами, зазираючи до кожної кімнати, поки не добігли до останньої, тієї, підлога якої була вистелена білими подушками, де Агата й Софі спали...
Софі там не було.
Вікно було відчинене, два мокрі відбитки блищали на підвіконні.