Досі загорнута в зміїну шкіру, Софі незграбно скочила на ноги й кинулася до Джапета, на кінчику пальця палало інше заклинання приголомшення...
А потім зупинилася.
Ні, радше, Софі щось зупинило.
Сукня.
Вона відокремилася від її тіла, біле мереживо ставало жорстким, немов корсет, стискало й стискало її шкіру, пекло все дужче, доки під зміїною шкірою її біла сукня не стала геть чорною.
«Що відбувається?» — ахнула Софі, заклякнувши.
Сукня перетворилася на блискучу й чорну, немов обсидіан, огорнувши її, наче друга шкіра, колись білі рюші застигали, ставали гострішими й гострішими й витягувалися в гострі голки дикобраза.
Шлунок Софі стиснувся.
Ця сукня.
Вона бачила її раніше.
У кристалі.
Коли ходила в кулю перший раз — вона, одягнена в сукню, схожу на голки дикобраза, лізла на дерево.
Тоді вона відмахнулася від сцени. Вирішила, що ніколи не одягне таку жахливу річ. І не лише це, бо одягти сукню в шипах посеред Лісів, а потім почати лазити по деревах...
Софі закліпала очима.
«О, ні».
Немов буревій, сукня потягла Софі до найближчого дерева, невидима сила була така потужна, що дівчина не могла опиратися. Сукня тягла її вгору стовбуром, тож вона не стільки залазила, скільки злітала, її несло повз гілки на верхівку, де гострі шипи сукні вдавилися в товсту кору, зафіксувавши Софі на місці, немов гамівна сорочка, якнайдалі від Змія й Шерифа, які досі билися на землі.
Софі борсалася на дереві, прихована зміїною шкірою. Чому вона не може позбутися сукні, як робила раніше? Джапет навіть не знає, що вона тут. Як сукня може мати власну свідомість? Як вона може зараз ожити? Софі мала б зрозуміти, що тут криється підступ: із того, як Джапет наполягав, аби вона одягнула її... із того, який свербіж вона викликала, коли він був поряд... із того, як вона відновилася після спалення на попіл...
Це була сукня його любої матусі.
Сукня Евелін Сейдер.
І як та сукня Евелін із метеликів, як обладунки з вугрів її сина, ця теж була жива.
Унизу Джапет так сильно душив Шерифа, що обличчя того стало вишневим, вени горла набрякли під шкірою.
Шериф підняв велику непевну долоню...
І щосили вдарив Джапета в обличчя.
Джапет приголомшено скрикнув, але його заглушив первісний войовничий крик, Шериф відірвався від землі й заревів на Змія, немов лев. Гострий, наче лезо, ковзун зірвався з обладунків Джапета, але Шериф перехопив його в повітрі й штрикнув Джапета в ребра. Вугри на тілі Джапета завищали жахливим хором, а потім злетіли з обладунків Змія, схожі на тисячу чорних ножів, і ввігналися в його зап’ястки й щиколотки, розіп’явши його на землі. Шериф шоковано застогнав, потім подивився вгору, вибалушивши очі, крізь губи виривалися перелякані подихи.
Припнута до дерева, Софі борсалася, аби запалити палець, але сукня заважала їй. Вона ніколи не почувалася такою переможеною, такою наляканою. Це був батько Дот. Лиходій, який спокутував провину. Чоловік Зла, який об’єднався з Добром, коли було потрібно. Він не заслуговував на смерть. Не зараз. Але вона не могла йому допомогти. Не могла нічого вдіяти.
Джапет підвівся, побите обличчя було огидно пурпуровим, потоки крові стікали голим тілом.
Він підібрав із землі важку палицю й поламав об коліно, кінець перетворився на кілок.
Змій наблизився до Шерифа й з порожніми, холодними очима підійшов до безпорадного тіла.
— Тобі... ніколи... не перемогти... — видихнув Шериф.
— Це твої останні слова? — запитав Джапет.
Софі беззвучно закричала.
Кілок пройшов крізь Шерифове серце.
Софі відвернулася, сльози крапали на руки, листя й гілки дряпали її щоки. Вона чула, як Джапет обмацує Шерифове тіло, шукаючи каблучку. Змій дихав усе гучніше, рухи стали більш хаотичними. Він не міг її знайти...
А потім усе затихло.
Софі подивилася на Джапета, який стояв навколішки над тілом Шерифа.
Він завмер.
Подумав.
— Закладаюся на свої чоботи... — бурмотів він.
Він зиркнув на взуття Шерифа.
Стягнув один брудний шкіряний чобіт.
Потім інший.
Срібна каблучка блищала на брудному пальці майже так само яскраво, як посмішка Змія.
Джапет повільно покрокував у Нескінченні Ліси, насвистуючи, гола білосніжна шкіра блищала в темряві, а потім він озирнувся на своїх посіпак. Вугри покинули тіло Шерифа на землі й вирушили за господарем.
На дереві сукня Софі перетворилася на біле мереживо, обережно відпустила, наче раптом стала її другом. Дівчина одразу стала зіслизати вниз, опускаючись на землю, і приземлилася на Шерифове тіло...