Він кинув на стіл іще один альбом.
СТРАТА
Серце Софі обірвалося, коли вона розгорнула сторінки й побачила низку сокир, серед яких вона мала обрати, а потім різноманіття колод. Біля кожної був домальований Тедрос, що стояв навколішки, поклавши голову на колоду. Були навіть варіанти кошиків, до яких могла впасти відтята голова.
Софі повільно перевела погляд на Змія.
— Припускаю, із сукнею більше не буде жодних проблем, — промовив сер Джапет.
Він розвернувся, аби піти...
— Ти тварина. Огидна наволоч, — прошипіла Софі Змію в спину. — Ти і твій брат оманою просочилися до Камелота й викрали корону в істинного короля, а тепер уважаєте, що вам це зійде з рук?
Її кров скипіла, усередині розжарювалася відьомська лють.
— Я не знаю, як ти обдурив Леді з Озера, чи як Ріан обдурив Екскалібур, але це була вона. Брехня. Ти можеш запроторити моїх друзів до в’язниці. Ти можеш робити зі мною що завгодно. Але людей можна дурити недовго. Зрештою, вони зрозуміють, хто такі ви двоє. Що ти бездушний убивця, а він шахрай. Шархай, чиє горло я розітну, щойно він з’явиться...
— Пропоную зробити це просто зараз, — почувся голос, Ріан увійшов, одягнений лише в чорні бриджі, із вологим волоссям.
Він кинув погляд на Джапета.
— Я ж сказав, що я впораюсь із нею.
— А потім пішов митися, — кинув Джапет. — Тимчасом як вона відмовилася одягати сукню матусі.
Софі задихнулася. Не тому, що всередині вирувала лють, яка ось-ось мала вирватися назовні, чи тому що два брати хотіли натягнути на неї матусину сукню, як на ляльку, а тому що раніше вона ніколи не бачила Ріана без сорочки. Тепер, коли дівчина дивилася на нього, вона бачила, що його груди були так само бліді, як у Джапета, хоча руки й обличчя мали темну засмагу, таку саму, як у фермерів у Гавалдоні, які носили сорочки під гарячим сонцем. Ріан помітив, що вона витріщилася на нього, і хвацько посміхнувся, наче зрозумів, про що вона думає, — навіть засмага була частиною ошуканства, щоб ніхто не здогадався, що вони брати. Це було оманою, яка робила Ріана схожим на золотого Лева, що б’ється проти безсердечного Змія... хоча насправді Лев і Змій завжди були однаковісінькими, ідеальними близнюками від самого початку.
Софі стояла там, бачила однакові гидкі посмішки й блакитно-зелені очі та відчувала знайомий уже страх — той самий, який відчула, поцілувавши Рафала. Але ж ні, цей страх був глибшим. Тоді вона знала, ким був Рафал. Вона обрала його помилково. Але Софі зробила висновки зі своєї казки. Виправила помилки... лише для того аби закохатися в іншого лиходія. І повсякчас він був не один, їх було двоє.
— Цікаво, яка матір виростила таких боягузів, як ви, — прогарчала Софі.
— Ще слово про мою матір, і я вирву тобі серце, — гаркнув Змій, кинувшись до неї...
Ріан стримав його.
— Востаннє. Я впораюся з нею.
Він відштовхнув Джапета вбік, залишивши брата закипати в кутку.
Ріан розвернувся до Софі, його очі були чисті, як скло.
— Ти вважаєш, що ми боягузи? Але це ж ти сказала, що Тедрос був поганим королем. Насправді, коли ми їхали в кареті набирати армію, ти сказала, що я був би кращим. Що ти була б кращою. І ось тепер ти поводишся так, наче завжди була на боці свого дорогенького Тедді.
Софі вишкірилася:
— Ти підставив Тедроса. Змій — твій брат. Ти збрехав мені, ти — тарган...
— Ні, — жорстко шмагнув король. — Я не брехав. Жодної брехні. Кожне слово було правдою. Я врятував королівства від Змія, так? Я витягнув Екскалібур із каменя. Я пройшов батькове випробування, і саме тому король — я, а не той дурень, який провалював випробування знову й знову. Це факти. І та промова перед армією біля Ратуші Камелота — усе було правдою. Змій знадобився, аби привести істинного Лева Камелота. Ти закохалася в мене, коли я промовляв ці слова. Ти захотіла одружитися зі мною.
— Я вважала, що ти говорив тієї миті про Тедроса! — закричала Софі. — Я вважала, що він істинний Лев!
— Ще одна брехня. У кареті я сказав тобі, що Тедрос зазнав невдачі. Що він програв війну за людські серця, що істинний Лев мав би знати, як виграти її. Ти мене чула, Софі, навіть якщо не хотіла визнати це. Ось чому ти закохалася в мене. І тепер, коли все, що я передрікав, насправді сталося, ти поводишся, немов я лиходій, бо ти собі не так усе це уявляла. Ось це боягузтво.
— Я покохала тебе, бо ти пообіцяв бути відданим Тедросу й Агаті! — опиралася Софі. — Я покохала тебе, бо вважала героєм! Бо ти прикидався, що теж мене кохаєш!
— І знову брехня. Я ніколи не обіцяв бути відданим їм і ніколи не говорив, що кохаю тебе, та ти й не запитувала про це, — сказав король, наближаючись до неї. — Я маю брата. Я маю кревні узи, вони одвічні. А кохання, натомість, — це химера. Поглянь, що воно зробило з батьком, із Тедросом, із тобою. Ви всі сліпі дурні. Тож ні, я не кохаю тебе, Софі. Ти стала моєю королевою з дещо іншої причини, більш глибокої, ніж любов. Причини, через яку я наважився ризикнути й привернути тебе на свій бік, незважаючи на те, що ти симпатизуєш королю-самозванцю. Причину, яка пов’язує нас сильніше, ніж кохання.