Бетна зважила його слова.
— Я негайно вирушаю до Путсі, — вирішила вона, розвертаючись до дверей.
Софі відскочила, ховаючись, і кинулася вслід за Кеєм.
«Що в тому банку? — міркувала вона. — Що вони ховають?»
Але часу на роздуми більше не було, Кей уже заходив у двері Тронної зали.
Софі повагалася біля входу. Коли вона ввійшла, темні тіні перетинали довгу, простору залу. Якусь мить було настільки темно, що дівчина геть нічого не бачила, товстий килим шурхотів під її черевичками.
Тіні розітнув промінь світла.
Софі підняла очі.
Біля вікна стояв хлопець, спиною до неї, на мідному волоссі лежала корона. Сонце осяювало його, а дві швачки водночас поправляли барму із золотих левів на його білій хутряній мантії з високим коміром.
Весільній мантії.
І наче у відповідь, сукня Софі почала трансформуватися просто на ній. Дівчина розкинула руки, коли сукня стисла її ребра, тканина ущільнилася з мережива до крепу, ув’язнивши її груди в кремовий корсаж. Рукава перетворилися на крила з манжетами, а поділ зазміївся підлогою, розтягнувшись розкішним білим шлейфом. На краю корсета золота нитка вигаптувала Лев’ячі голови, такі самі, як на бармі юнака. Шию залоскотало, і комір почав підніматися до потилиці, вище, вище, а потім прозорим шовком опустився на обличчя, немов каптур, чи маска, чи...
«Вуаль».
Софі почала тремтіти.
Весільна сукня.
Вона в полоні власної весільної сукні.
Юнак обернувся від вікна.
Ріан посміхнувся, його обличчя було в подряпинах і синцях.
— Так, матусю, — промовив він, блакитно-зелені очі хлопця заблищали. — Я думаю, це підійде.
— Твоя мати всередині сукні? — запитала Софі, ранкова роса крапала з куща троянди на біле мереживо, яке знову повернулося до скромних оборок.
— Можливо, частина її, — кивнув Ріан, прогулюючись разом із Софі королівськими садами.
Одягнений у блакитно-золотий мундир він обережно шкутильгав із Екскалібуром при боці. У сонячному світлі Софі бачила безліч ран на обличчі та шиї, які досі загоювалися. Коли хлопець нахилився, щоб роздивитися тюльпан, вона помітила шрам на маківці, рваний і старий. Шрам із минулого.
— Мати залишила нам цю сукню, коли померла, — продовжив він. — Це вбрання виказувало ознаки життя. Навіть давало мені й брату підказки. Але перетворення на весільну сукню... Це несподіванка.
Він зиркнув на Софі.
— Вона робила ще щось?
Софі напружилася.
— Ні, — збрехала вона. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш «давала тобі й брату підказки»? Як сукня може давати підказки?
— А як дві дівчини можуть з’явитися в спальні короля? Схоже, кожен із нас має власне запитання, — сухо відповів Ріан. — Хочеш оглянути Оранжерею? — Він вирушив до коротких сходів попереду. — Її майже закінчено.
Трохи нижче скупчилися робітники, вони завершували роботи на ділянці з апельсиновими деревами, висадженими у вигляді гігантської шахової дошки, у центрі якої знаходився велетенський фонтан із Левом, що час від часу розбризкував над деревами дрібні струмені води. Ріан намагався подолати сходи, Софі взяла його руку, відчуваючи, як його м’язи опираються їй, а потім поволі піддаються. Унизу вона відпустила його, і вони мовчки пішли між ділянками дерев, імла з фонтана осідала на їхніх обличчях.
— Кристал... той, який допоміг Агаті ввірватися в моє підземелля, — промовив король, низька гілка торкнулася його корони. — Ось як ви проникли до моєї спальні, так?
— А чому тобі не запитати в сукні? — прожебоніла Софі.
Ріан захихотів.
— У Лисячому лісі таких дівчат не зустрінеш. Принаймні я таких не зустрічав, допоки був у Школі.
— Бо дівчата, такі, як я, відвідують ту Школу, яку ти хочеш знищити, — підкреслила Софі. — Я думаю, тобі не бракувало уваги дівчат у будь-якому разі.
— У мене були інші пріоритети.
— Наприклад, переконати однокласників, що ти син короля Артура, коли навіть твій брат не вірив тобі?
Ріан скоса поглянув на принцесу.
— А я гадав, що Кей не підвладний дівочим хитрощам. Маю поговорити з ним.
— Завтра, — посміхнулася Софі.
Звісно, ніякого завтра не буде.
Вона зірвала з дерева апельсин і обчистила шкірку, дістала скибочку й простягнула її королю.
— Вона отруєна? — запитав Ріан.
— Звісно, — відповіла Софі.
Вона проштовхнула скибочку йому до рота, і він розкусив її, сік почав стікати пораненими губами, їхні погляди зустрілися. Софі замислилася: ще зовсім трохи, і цей хлопець занурить меч у серце власного брата. А вона тим часом підкрадеться ззаду в цю мить приголомшення й скорботи і прикінчить його одним ударом. Вона не відчувала жодного каяття. Убити буде легко.