Липкий холод пробрався в нутро Софі. Юнак навпроти раптом став схожим на того лицаря, якого вона колись покохала, лазуровий погляд був чистий, чесний... справжній.
— Але ти не можеш зупини Зло. Поглянь на себе! Ти і є Зло! — заперечила Софі, отямившись від трансу. — Це ж ти наказав нападати на королівства! Ти випустив Змія, аби стати королем! Ти відповідальний за смерті людей! І набагато більше. Ти полонив Ґвіневеру — королеву. Ти шантажував правителів. Ти катував Мерліна, наказав піратам напасти на школярів і різав мене, аби дати мою кров своєму братові. Ти оббрехав Тедроса перед правителями, аби змусити їх спалити каблучки. Брехав про Агату. Про мене. Та ти брехав про все!
— Так, я мав збрехати, — незворушно відповів король. — Я робив речі підступні й безжальні. Я дозволив брату нападати на Ліси. Часом я ненавидів себе за це, але як добрий король, я знав, що маю робити те, що потрібно. Навіть якщо це заплямує мої руки кров’ю. Бо, на відміну від Тедроса, я провів усе життя в тіні, де Добро і Зло не були такі прості. У моєму світі кожен день вимагав жертв. Жертв, які могли бути жахливими й огидними. Але я хочу кращого майбутнього для таких, як я. Щоб навіть пекар чи каменяр мали шанс розповісти свою історію. Щоб вони знали, що їхні життя варті уваги. Щоб вони пишалися своїми життями. Але, щоби це справдилося, Казкаря потрібно замінити. Школу потрібно знищити. А Король Людей має посісти престол. Будь-яке Зло, зроблене мною, будь-яка брехня, сказана мною, — це все було зроблене для того, щоб описане мною майбутнє стало можливим. Бо лише я можу привести Ліси до справжнього миру, справжнього Довго та Щасливо для всіх. Я можу врятувати Ліси від усього Зла навіки. Я можу бути Єдиним Істинним Королем, безсмертним Левом, який відтинає голову кожному Змію. І заради цього варто зробити будь-що. Будь-що. Тож подивися мені в очі й скажи, що я не так само Добрий, як мій батько. Подивися мені в очі й скажи, що я Зло, коли я робив усе, щоб урятувати Ліси від нього.
Легені Софі стислися.
Це було брехнею.
Мало бути.
Перед нею був лиходій!
Юнак, якого вона мусила вбити!
Юнак, який був чистим Злом, але тепер він стверджував, що він Добро... той, хто зможе стримати Змія. Того Змія, який живе в душі кожного лиходія... той, хто зможе знищити Зло назавжди...
«Що, як це правда?»
«Що, як це можливо?»
У голові паморочилося, наче її вдарило блакитним світлом кристала й викинуло в інший вимір.
— Матір, — видихнула вона. — Це її ти хочеш повернути?
Ріан кивнув.
— Мати — єдина, кого Джапет кохав. Якщо він матиме її... він буде щасливим і спокійним. Його Зло зникне. Я зможу стати королем, яким хочу бути, Левом, який потрібний людям, без Змія, який дихає мені в шию.
Софі так розхвилювалася, що не помітила, що мчить уперед, залишивши його шкутильгати позаду. Увесь цей час Софі вважала, що Ріан — дикун, який прагне безкінечної влади Казкаря, а брат — його відданий поплічник. Це було її бачення казки. Єдина правда, на яку погодилися вона та її друзі. Але за версією самого Ріана, він прагнув сил пера з іншої причини — аби зробити брата щасливим. Аби вбити чудовиська всередині Джапета. Аби вбити чудовиська в кожному лиходієві Лісів. Аби принести людям мир. Назавжди.