Софі згадала перо з вугра, яке вона вперше побачила в Змієвих руках, котре змінювало розповіді Казкаря, перетворюючи героїв на лиходіїв і, навпаки, перетворювало казки на щось похмуре й брехливе. Левогрив — посланець брехні.
Але коли доходило до казки Ріана... чи стало перо посланцем брехні? Може, Софі неправильно зрозуміла справжню історію, чіпляючись за викривлену версію?
«Цього не може бути», — подумала вона.
Але ж як він дивився на неї, чистими й упевненими очима...
— Як ти втекла? — запитав він, наздогнавши її.
Його чоло було вкрите потом. Вона не усвідомлювала, наскільки випередила його.
— Звідки?
— Від Агати й Тедроса. Ти втекла від них і заколотників. Де вони? Де всі вони?
Софі кліпнула.
— Утікають, звісно ж. Так і втекла. У хаосі, коли вони переходили з однієї схованки до іншої.
Ріан угледівся в її обличчя. Пальці смикнулися до Екскалібура.
Палець Софі яскраво засвітився за спиною...
— Байдуже, — пробубонів король, вирушивши до останньої ділянки з деревами. — Коли брат знайде каблучку Ноттінгему, їхні життя добіжать кінця.
— Мені здалося, ти сказав, що ти Добрий, — заперечила Софі, крокуючи слідом за ним.
— Я Добрий, — кивнув Ріан. — Доказом цього є те, що мене обрав батьків меч. А ось твої друзі — Зло. Вони заперечують волю людей, які обрали мене королем. Вони самовпевнено стали перепоною на шляху до кращих Лісів. Більш мирних Лісів. Лісів, якими б пишався король Артур. Твої друзі — не просто заколотники, які опираються добру. Вони ще й мої Супротивники. Вони не припинять напади на мене, допоки я не помру. А це означає, що я маю захищатися. Це перше правило Добра.
Софі відкрила рота, аби заперечити. Але нічого не вийшло.
Ріан підняв сорочку, аби оглянути велику рвану рану між ребрами, між швами почало кровити. Він зітхнув і рушив далі.
— Хотів би я, аби твоя кров мене зцілювала.
— А чому вона цього не робить? — запитала Софі. — Дивно, що моя кров може зцілювати одного близнюка, а іншого ні.
Якусь мить він не відповідав.
— Ріане?
— Це пророцтво пера, — промовив він, зупинившись на стежці. — На сили Казкаря можна претендувати лише з тобою в ролі законної королеви. Один брат одружиться з тобою й стане Єдиним Істинним Королем. Інший зцілюватиметься твоєю кров’ю. Софі для одного — Королева. Софі для іншого — Цілителька. Ти зв’язок між братами, кожен має стимул захищати тебе.
«Це нагадує історію Казкаря, — подумала Софі. — Його берегли два брати, кожен захищав його зі свого боку».
Щось стривожило її. Щось незрозуміле.
— Один брат одружиться зі мною й стане королем? — повторила Софі. — Ти мав на увазі, коли ти одружишся зі мною? Ти ж старший брат. Ти спадкоємець.
Ріан прокашлявся.
— Так. Звісно.
Софі вирушила вперед.
— Але котре перо? Ти знову й знову щось кажеш про те таємниче перо. І яке ж перо нібито розповіло тобі всі ці речі? Що то було за перо? Казкар чи Левогрив? Яке перо знало, що я стану твоєю королевою? Яке перо знало, що я зможу зцілювати твого брата?
Вона озирнулася й із подивом побачила, що Ріан посміхається.
— Ти знайшла спосіб чарами ввірватися до моєї кімнати. Знайшла спосіб передати повідомлення під носом у подруги. Але все одно не розумієш, чому ти тут. Може, ти не така вже й розумна, як я вважав.
Якщо й існувало щось, що дратувало Софі, то це такі миті, коли її називали дурною.
— О? — ядуче промовила вона. — Я знаю, хто твоя мати. Я знаю все про неї. Я знаю, як ви з’явилися на світ. А ти?
Ріан пирхнув.
— Ти геть нічого не знаєш про мою матір.
Софі холодно подивилася на нього. Раптом, наче відчувши її думки, сукня знову почала змінюватися. Цього разу мереживо почало збиратися щільнішими складками, дедалі дужче стискаючи ребра. А потім рюші почали тремтіти в унісон, немов тисяча прозорих крилець. Білі крильця затріпотіли швидше, між кожною парою визирнули крихітні голівки, немов ось-ось мали злетіти. На грудях Софі з’явився вибух кольору, ніби рана, яка стікала кров’ю, укриваючи всіх цих створінь із крилами яскравою, блискучою, блакитною барвою. Сукня на тілі стала вкрай знайомою. Це було вбрання, яке колись носив її ворог. Сукня, створена з... метеликів. Армія їх, блакитних, немов сапфіри, пульсувала й переливалася від кожного її подиху, голівки метеликів піднімалися й опадали від кожного удару її серця, наче сукня більше не опиралася їй, не заважала, але підкорялася.
Ріан вибалушив очі, став блідий, як брат.
А потім мить... і метелики зникли.
Сукня знову стала білим мереживом.