Софі підняла брову.
— О, я знаю більше, ніж ти думаєш, — промовила вона.
25 Ріан і реальність
— Мати була доволі таємничою жінкою, — промовив Ріан, знімаючи сорочку. — Я мало знаю про неї в ті часи, коли вона була твоїм Деканом.
Сад накрили прохолодні хмари, і король шкутильгав дедалі дужче, тож вони повернулися на веранду. Покоївки принесли Ріану чисті пов’язки й мазі для ран. І тепер він намащував голий торс, скривившись і намагаючись дотягнутися до поранень.
Софі сиділа поряд.
«Убивати?»
«Чи не вбивати?»
Після всього почутого від Ріана вона більше не могла визначити: він Добро чи Зло. Він бреше чи, може, каже правду. Жити йому чи померти.
Але єдине досі лишалося незмінним.
Його брат мусив померти.
Якщо Джапета буде вбито, найгірше Зло буде знищене назавжди.
Якщо Джапета буде вбито, Ріан зможе залишити Евелін Сейдер у могилі.
Якщо Джапета буде вбито, можливо, вона зможе залишити Ріану життя.
Можливо.
А як же Тедрос?
Ріан має померти, інакше Тедрос не поверне собі трон.
Припустимо, що Тедрос має повернутися на трон.
Але що, як Ріан має рацію?
Що, як він буде кращим королем?
І зрештою, він був істинним спадкоємцем.
І те, що Агата й Тедрос — друзі Софі, не означає, що Тедрос має правити Камелотом. А ще Тедрос ніколи не казав про людей і про те, чому він має правити Камелотом із таким завзяттям, як Ріан.
«Що, як стати Єдиним Істинним Королем — це Ріанова доля?» — міркувала Софі, заклякнувши. Що, як, отримавши сили Казкаря, він зможе принести Лісам довготривалий мир? Що, як він зможе навіки зупинити Зло, як обіцяв?
Тоді вбивство Ріана — геть не Добра справа.
Убивство Ріана стане Злом.
Серце Софі затріпотіло.
«А я й є Зло».
Чи не тому кристал показав, як вона вбиває його?
Бо її душа прагне зробити Злу справу?
Бо вона хоче, аби Софі була відьмою?
Ріан незграбно вовтузився з пов’язкою...
— О, я допоможу, — зітхнула Софі.
Ріан невпевнено зиркнув на неї... потім відкинувся. Дівчина стала навколішки поряд і обгорнула тканину навколо його ребер. Хлопець здригнувся від холодного доторку.
«Спочатку головне», — подумала вона.
«Ріан уб’є Джапета».
Ця частина сценарію не змінилася.
Для цього вона має знайти їхнє слабке місце.
Зерна недовіри, які вона зможе посіяти.
— Розкажи мені про неї, — промовила Софі, утираючи мазь у сипець па плечі. — Про матір.
— Джапет успадкував її чари, на відміну від мене, — промовив Ріан, заплющивши очі, він намагався не здригатися. — Я, мабуть, удався в батька. Якого мати ніколи, геть ніколи не називала. Ми знали, що питати не можна. Але я мав підозри.
— Наприклад?
— Наприклад, я знайшов стару листівку з печаткою Камелота в кімнаті матері, це було запрошення па вечерю в замку. «Із нетерпінням чекаю на зустріч», було написано в ній рукою короля. Я був одержимий Камелотом, як і кожен Щасливець, тож уяви мою радість. Мати була знайома з королем Артуром? Моя мати вечеряла з королем? Але коли я запитав про листівку, вона покарала мене за те, що я копирсався в її речах. А ще те, як вона ховала нас у Лисячому лісі, не дозволяючи виходити з будинку чи зі Школи, немов вона боялася, що хтось дуже могутній знайде нас. А потім одного дня на порозі з’явилася жінка, я її впізнав із «Кур’єра Камелота», — це була фрейліна короля Артура. Я не чув, про що вони з матір’ю розмовляли, але навіщо фрейліні Артура відвідувати нашу матір? І коли я питав матір про короля Артура, вона завжди припиняла розмову. І будь-яка згадка про королеву Ґвіневеру викликала темний погляд і бурмотіння про «пихату бабу». Було зрозуміло, що між матір’ю та королем щось було. Що між ними дещо сталося. І ми обидва — я і Джапет — мали зовнішність Артура... принаймні я. Трохи сонця, і я ставав дуже схожим на нього. А Джапет на сонці стає, як пригоріла шинка.
— Але це абсурд! Чому мати не розповідала вам, ким ви є? Чому б не розповісти всім Лісам, що вона народила Артурових синів? — запитала Софі.
Вона згадала, як переможно заблищали очі Евелін, коли вона обгортала мотузку навколо шиї короля.
— Це ж і було метою. Мати спадкоємців Артура...
Ріан розплющив очі й витріщився на неї.
«Він не знає, — усвідомила Софі. — Він не знає, як з’явився на світ».
— Гадаю, вона намагалася, — сказав Ріан. — Одного разу я чув, як вона кричала, проклинаючи дядька Аугуста, що пристав на «його» бік. Може, вона розповіла, що вагітна від нього. Але Артур тоді вже мав королеву. Він мав Ґвіневеру. Може, він погрожував матері, аби вона мовчала. Може, дядько Аугуст допомагав їм. Ось чому вона ховала нас.