— Пов’язує? Ти вважаєш, що ми можемо мати зв’язок? — запитала Софі, сахаючись від нього й наштовхуючись на покоївку. — Ти дволикий божевільний. Ти наказав брату нападати на людей, аби ти міг самотужки їх урятувати. Ти притискав меча до моєї спини, полонив моїх друзів...
— І вони досі живі. Маєш подякувати, — промовив Ріан, затискаючи її в кутку. — Але зараз ти вчепилася за відданість не тому королю й не тій королеві. Ти засліплена дружбою. Агаті й Тедросу не судилося керувати Лісами. Це судилося тобі й мені — так, і невдовзі ти зрозумієш чому.
Софі хотіла втекти, але він узяв її вологу долоню у свою руку.
— А тепер, якщо ти поводитимешся розумно... — промовив він, ставши лагіднішим, — покоївки й кухарі виконуватимуть усі твої забаганки.
— Тоді я хочу, аби Тедроса звільнили, — гаркнула Софі.
Ріан помовчав.
— Я сказав «розумно».
Софі висмикнула долоню.
— Якщо ти син Артура, як ти стверджуєш, тоді Тедрос — твій брат...
— Зведений, — холодно озвався король. — І хто сказав, що це правда? Що він, узагалі, Артурів син?
Софі вибалушила очі.
— Ти не можеш крутити правдою, як циган сонцем!
— Ти вважаєш, що Тедрос має з нами одну кров? — пирхнув Джапет, стоячи в кутку. — Той плакса? Не думаю. Але, може, якщо ти погодишся поцілувати Ріана сьогодні вночі, то він отруїть хлопця, а не рубатиме йому голову.
Він посміхнувся Софі й посмикав язиком, немов змія.
— Джапете, годі, — промимрив Ріан.
Софі помітила, що одна з покоївок у кутку тремтить, не підіймаючи голови.
— Я розповіла покоївкам про все, що ти зробив, — спалахнула Софі. — Вони розкажуть усьому замкові. Усім. Що ти не король. А він не твій васал. Що твій брат — Змій. Усі дізнаються...
— Невже? — запитав Змій, піднявши брови на брата.
— Сумнівно, — озвався Лев, повертаючись до Софі. — Вони були фрейлінами Агати, тому їхня відданість мені одразу була поставлена під сумнів. Замість того аби відпустити їх у Ліси, я запропонував їм обрати між швидкою смертю й однією невеличкою видозміною.
«Видозміною?» — Софі не бачила їхніх облич, але всі п’ятеро покоївок здавалися здоровими. Усі кінцівки на місці, жодних слідів від поранень на шкірі.
Але потім вона помітила блиск в очах Змія... той самий блиск, який вона бачила щоразу, як він робив щось надзвичайно зле...
Софі придивилася до найближчої покоївки. І нарешті побачила це...
Із вуха покоївки дражливо визирнув довгий, тонкий ковзун, його луска зблиснула при світлі лампи, а потім він пірнув назад.
Софі забракло повітря.
— Що б ти їм не говорила, вони тебе не почують, — сказав Ріан. — А зважаючи на те, що Джапет пообіцяв їм повернути їх до початкового стану лише за умови, якщо вони продемонструють відданість новому королю, сумніваюсь, що вони взагалі щось слухатимуть.
Він указав на них пальцем, кінчик якого засвітився яскравим золотим кольором. Відреагувавши на знак, покоївки швидко пішли з кімнати одна за одною.
«Того ж кольору, що й Тедросове сяйво, — подумки відзначила Софі, роздивляючись Ріанів палець. — Але як? Сяйво мають лише учні Школи, а він ніколи не був учнем...»
Коли остання покоївка, опустивши голову, проходила у двері, король раптом перекрив їй шлях. Це була та покоївка, що, як відзначила Софі, здригалася в кутку.
— Одначе була одна покоївка, якій ми залишили вуха. Бо хотіли, аби вона почула кожне слово, — сказав Ріан, стиснувши пальцями її шию. — Ця потребувала іншої видозміни.
Він підняв голову покоївки.
Софі завмерла.
Перед нею була Ґвіневера.
Ковзун огорнувся навколо губ колишньої королеви, заклеївши їй рота.
Ґвіневера перелякано глипнула на Софі, а потім Ріан підштовхнув її до решти покоївок і зачинив двері.
Золотий із блакитним мундир Джапета змінився, знову перетворившись на пошматовані обладунки з чорних ковзунів, крізь дірки було видно бліді груди. Джапет став поряд із братом, їхні м’язи пульсували при брунатному світлі ламп.
— Вона королева! — видихнула Софі, їй стало зле. — Вона Тедросова мати!
— А ще вона кепсько ставилася до нашої матері, — озвався Джапет.