— Ми досить довго не знали, де вона є. До нас доходили чутки. Що вона зустріла сестер Містраль і зацікавилася теорією про Єдиного Істинного Короля. Що вона приєдналася до жінок, які прагнули поневолити чоловіків. Що вона власноруч убила короля Артура. Єдине, що ми знали напевне, — що вона померла, працюючи Деканом у Школі Добра і Зла й переслідуючи Артурового сина. Це остаточно переконало мене, що Артур — наш батько. Ясна річ, вона хотіла помститися Тедросу за батькову зраду. За те, що він отримав усе, на що заслужили її сини. І вона навіть намагалася повернути до життя Директора Школи, аби він убив Тедроса. Але зрештою, саме Директор Школи вбив її. — Piaн зітхнув. — Ми з братом залишилися самі по собі.
Верандою пройшовся теплий вітерець, вони сиділи мовчки, серце Ріана стукало під долонею Софі. Він копирсався в темряві минулого, для неї ж це було нове світло теперішнього. Сукня Евелін на її тілі стала м’якшою, немов обійми любові, наче Софі нарешті дізналася всі її секрети. На мить усі плани й задуми розвіялися вітром.
— Вона покинула тебе, — тихо промовила Софі. — Вона покинула тебе через брата.
Ріан не відповів.
— Він знає? — запитала Софі.
Ріан розплющив очі, і сльоза покотилася вниз.
— Він думає, що вона пішла зустрітися з батьком, бо досі кохала його і з гордістю хотіла розповісти про своїх синів. А коли він відмовився від неї, померла через розбите серце. Я так і не зміг сказати Джапету правду. Що вона пішла через нього. Що це він розбив їй серце. Це прокляття Зла. Воно змушує тебе завдавати болю тим, кого кохаєш. А Джапет занадто любив матір.
Софі замовкла, згадуючи всі ті рази, коли кохання перетворювало її на чудовиська.
— А через певний час після смерті матері до нас прийшли сестри Містраль, — сказав Ріан. — Вони розповіли нам, що король Артур — наш батько. Але я завжди це знав. Водночас Джапет почав знущатися з них, але вони віддали нам сукню, яка зараз на тобі. Сукню матері, яка ожила в нас перед очима. Вона привела нас до пера, яке показало наше майбутнє. Воно обрало тебе моєю королевою. Перо, яке ти вважаєш загадкою... Одначе сукня знала, як його знайти. Перо розповіло нам про бажання матері. Що ми маємо віддати цю сукню майбутній королеві. Що її син отримає законний трон. І якщо ми зробимо, як наказано, то отримаємо спосіб повертати душі мертвих. Повернути її з мертвих. Усе Зло з нашого минулого зникне. Казка матиме інший кінець. Я стану Єдиним Істинним Королем... І Джапет, матуся та я разом керуватимемо Камелотом... Наша родина об’єднається, як і мало бути.
Софі згадала книжку Левогрива на церемонії Благословення, ту, що розповідала Ріанову казку. Вона не розкривала всі таємниці. Оминаючи деталі, що мали значення. Як і всі книжки з казками.
— А що сказав Джапет? — запитала Софі.
— Ну, припинивши знущатися, він раптом повірив, що я Єдиний Істинний Король. Він змусив мене пообіцяти, що, якщо він допоможе мені стати королем, я маю повернути до життя людину, яку він кохає. Звісно, розробка плану зайняла певний час... але Джапет ніколи не скаржився. Він працював не покладаючи рук, так само, як і я, бо тепер на кону було життя матері. Я бачив надію в йбго очах, — згадав Ріан.
Софі уявила Евелін Сейдер, її молочну шкіру й вигнуті губи... схильність до маніпуляцій і жагу помститися чоловікам... мерзотних метеликів і викривлені історії, варті пера її сина...
Але Евелін Сейдер також була матір’ю.
Матір’ю, яка, як і мати Софі, робила помилки. Матір’ю, котра померла, прагнучи другого шансу. Шкіра під мереживами сукні, яку немов пестили, стала гусячою. Софі здивовано зітхнула.
— Що таке? — запитав Ріан.
— Сукня, — сказала Софі, проводячи долонею по бавовняному корсажу. — Я розумію, звучить божевільно, але схоже, що я... подобаюся їй.
Вона підняла очі. Ріан дивився на неї чистими, блакитно-зеленими озерами. Оцінюючи глибоким Лев’ячим поглядом.
— Я розумію, чому всі хлопці закохуються в тебе, — промовив він.
— Ти ж казав, що всі хлопці кидають мене, — нагадала Софі. — То ж чому саме?
Ріан нахилився в кріслі й узяв її долоню.
— Я вважав, що знаю твою казку. Але жодна казка не віддає тобі належне. Мені знадобився час, аби зазирнути глибше. Відкинувши красу, розум і витівки. Я пізнав тебе, Софі. Справжню тебе. Твої квіти й колючки. І я кохаю тебе за них.
Софі задихнулася, кров шугнула до голови. Із нею ніхто не розмовляв із такою пристрастю. Від часів Рафала.
— Ти маєш брата, — мляво промовила вона, намагаючись зберігати розум. — Ти маєш Джапета. Ти не можеш мати одночасно й мене.
— Після того що сталося з матір’ю, я боявся закохуватися, — продовжив розповідати він, вислизаючи з крісла. — Я не міг дозволити Джапету зробити з ними те, що він робив із нею. Я мав поставити його на перше місце. Але я не можу відмовитися від тебе, Софі. Ти мені занадто потрібна. Із тобою я можу бути собою, як не можу ні з ким іншим, навіть із близнюком. Я кохаю тебе, як ніколи не кохав його. — Він торкнувся губами її шиї. — Бо це кохання, яке обираю я.