Він ковзнув долонями навколо її шиї й потягнувся губами до її вуст. Руками він пробігся по сукні, і під його пальцями мереживо перетворилося на білих метеликів, які рухалися й тріпотіли хвилями, крильця шелестіли, створюючи симфонію поцілунку.
Коли губи сплелися й затанцювали... до кімнати ввірвався холод.
Ріан не помітив цього, його руки перебирали волосся Софі.
Але Софі цс помітила, так само, як і тінь, що кралася до веранди.
Вона поцілувала Ріана міцніше.
— Що ми робитимемо із Джапетом?
— М-м-м-м? — промовив Piaн, занурений у гарячий паморок.
— Я не хочу закінчити, як твоя мати, — видихнула Софі. — Я хочу, аби ми були щасливими. Лише ми двоє. Ми можемо бути самі. Ми можемо бути вільними.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Piaн між поцілунками.
Софі дозволила словам вирватися.
— Якщо він... зникне.
Ріан припинив її цілувати.
Він відступив із кам’яним обличчям.
— Я тобі казав. Він мій брат. Він моя кров.
Софі схопила його за плечі.
— Думаєш, мати зрадіє, побачивши його, коли ти повернеш її? Вона втече, як минулого разу! «Минуле стане теперішнім, а теперішнє — минулим. Історія рухається колом». Це твої слова. А ти говорив, що вона хотіла позбутися його... що вона пішла через нього... що любила тебе більше...
— Це так? — почувся голос.
Ріан заціпенів.
Він повільно повернувся й побачив близнюка, який стояв у коридорі біля стіни, скривавлений і побитий, у пошматованих обладунках із ковзунів.
— Ну що ж. Передавай матусі вітання, — сказав Джапет, ідучи геть.
Він щось жбурнув Ріану під ноги.
Срібну каблучку в плямах крові.
Король витріщився на нього розширеними очима, заціпенівши, а потім підняв їх на Софі...
І пішов за братом.
Звісно, це підлаштувала Софі.
Тієї ж миті, як помітила тінь Джапета й відчула холод. Вона добирала слова, звертаючись до Ріана, і впевнилася, що брат підслуховує.
Відьми розуміються на тому, як розпочинати війни. Якщо все вдасться, Джапет невдовзі помре.
А от чи вб’є вона Ріана...
Може, тому сцена в кристалі завершувалася, до того як вона його вбивала, до того як вона занурювала Екскалібур у його спину. Бо навіть саме майбутнє ще не знало, що станеться з королем Камелота.
Угорі збиралися темні хмари. Софі пішла на голоси хлопців до переходу між вежами. Вона визирнула з-за кам’яної колони.
— Я казав, що вона небезпечна, — кипів Джапет, на щоках лежали фіолетові тіні синців. — Вона справжня змія.
— Я не це мав на увазі. Не те, що вона сказала, — захищався Ріан, натягаючи сорочку. Двох хлопців розділяв великий видовжений камінь. — Мати любила тебе. Я люблю тебе...
— Ти гадаєш, я дурний? Гадаєш, я не знав власну матір? Я знав, що тебе вона кохає більше. Я знаю, що я таке, — шмагнув Джапет. — Чого я не знав, то це того, що ти проміняєш мене, власну кров, на поцілунки хвойди.
— Ти не знаєш Софі. Так, як я, — опирався Ріан. — Я казав, що вона повернеться. «Вона моя королева», — так сказало перо. Ось чому вона втекла від заколотників. Ось чому зрадила друзів. Вона вірить у мене. Вона віддана мені!
— А ти питав, як вона втекла? — насідав Джапет. — Чи де заколотники?
— Вона не знає, — палко відповів Ріан. — Вони весь час пересуваються...
Джапет криво посміхнувся, дозволивши Ріану почути відлунння власних слів. Ріанове обличчя затьмарилося сумнівами.
— Твоя «королева» — брехуха, — сказав Змій. — Вона не знатиме спокою, допоки ми обидва не загинемо.
Ковзун почав вищати, звиваючись на порізаному плечі.
Джапет відірвав його від обладунків, наче метелика, і той тихо забелькотів йому у вухо.
Змій зиркнув на Ріана... а потім глянув через плече короля.
— Виходь, виходь, маленька шпигунко, — прожебонів Джапет.
Серце Софі підскочило до горла.
Вона знала, що краще підкоритися.
Без жодного слова вона ступила на перехід.
— Брате? — спокійно запитав Джапет.
Король подивився на Софі, потім на Джапета.
— Принеси мені її кров, — промовив Джапет. Ріан відповів порожнім поглядом.
— І ти ще говориш про відданість? Поглянь на мої рани! Поглянь, чого я зазнав, аби дістати останню каблучку! Для тебе! — запалав Джапет. — Так обіцяло перо. Ти отримаєш королеву, а я її кров. Навіки. Тож дай її мені.