— В очах Джапета забриніли сльози, голос став дитячим.
— Ти змусив мого друга піти. Так само, як, на твою думку, я змусив піти матусю. Але матуся пішла з власної волі. А ти мого друга вигнав. І я більше ніколи його не бачив. Через тебе.
— Ти вважаєш, що він заслужив прощення? Потенційний убивця твого брата? — вибухнув Ріан. — Він би не заспокоївся, доки б я не помер! Я бачив це в його очах. У тих повних ненависті фіолетових очах. Він хотів тебе лише для себе. Огидна тварина. Він заслужив усе, що з ним сталося. І я ніколи не казав, що матуся пішла через тебе...
— Брехня. Знову брехня. Я знаю, що ти про мене думаєш. Те ж саме, що й вона думала. Що я не можу кохати. Що я огидна тварина, — ридав Джапет. — Ти лише чекав на причину, щоб позбутися мене. А тепер ти знайшов її в дівчині. Бо вважаєш, що ця дівчина кохає тебе, тоді як я бачу в її очах правду. Правду, що вона прагне твоєї смерті. — Джапет потер обличчя. — Так само ти й матуся дивилися на мене.
— Не кажи того, про що потім пожалкуєш, — накинувся Ріан. — Ти мій брат. Моя родина. Я люблю тебе. І матуся любила тебе також. Ось я поверну її до життя. Заради тебе. Бо ти хочеш отримати другий шанс. Бо ми всі хочемо другого шансу.
— Так, — тихо промовив Джапет. — Смішно.
Він припинив плакати.
Він підняв очі, червоні й запалені.
— Ти гадав, що то буде вона. Увесь цей час. Але ти ніколи мене не питав, кого я хочу повернути до життя. Ти просто припустив, що вона і є тією, кого я кохаю. Що вона та, кого я хочу повернути. Але її хотів повернути ти. Не я.
Ріан закляк.
— Що?
— Це було очевидно, якби ти бодай трохи замислився, — промовив брат, тепер абсолютно спокійний. — Але ти думав про мене лише як про інструмент. Васал, поплічник, який дістане тобі корону й одночасно поверне тобі матусю. Ти зробив своє бажання моїм. Але я прагнув декого іншого. Я завжди прагнув декого іншого.
Софі за дверима зблідла. Вона второпала. Вона зрозуміла, хто потрібен Джапету.
— Єдину людину, яка дійсно кохала мене, — промовив блідолиций близнюк. — Єдину людину, ладну вбити заради мене. Єдину людину, якій я довіряв більше за власного брата. Мою справжню родину.
Ріан відсахнувся.
— А-А-Аріка?
Софі забракло повітря.
— А тепер, брате, ти допоможеш мені повернути його? Як обіцяв, — запитав Змій у Ріана, його погляд палав. — Так?
Король завмер. Його очі метнулися до Екскалібура на столі...
— Я так розумію, це «ні»? — кинув Змій.
Він рушив до меча.
Ріан дістався до нього перший. Він схопив Екскалібур за лезо й замахнувся оздобленим ефесом, угативши руків’ям братові в шию. Джапет урізався в нічний столик, розбивши скляну стільницю, а потім із чорних обладунків зірвалися ковзуни, які припнули брата до стіни, Екскалібур виковзнув із Ріанової руки й упав на підлогу. Ріан щосили зірвав ковзунів, відірвавшись від стіни, почавив ковзунів кулаком, і саме вчасно, бо Джапет знову замахнувся. Хлопці шалено накинулись один на одного, вони билися руками й ногами так, що тріщали кістки, навсібіч бризкала кров, а потім вони оскаженіло зчепилися й повалили один одного на землю.
— Ти гадав, я поверну його назад? Аби він лютував у моєму замку? Власний смертельний вирок? — гарчав Ріан. — Ніколи! Ніколи!
Джапет гупнув короля головою об стіну. Ріан ударив брата коліном в обличчя...
Софі спостерігала за бійкою, серце стислося у вузол, усе відбувалося за сценарієм у кристалі.
Хоча не зовсім.
Бо в кристалі вона була в кімнаті з ними, зіщулившись на видноті.
Щось потицяло її в плече. Софі розвернулася. Три вугри завищали, знайшовши її, міцно схопили за горло й потягли з ванної до спальні, заштовхавши в куток.
Джапет аж підскочив, побачивши її, закривавлене обличчя скривилося від люті, а потім він розвернувся до брата.
— На півдорозі до Гіллікіну, я бачу.
Ріан витріщився на Софі.
— Але я... я не... я...
Джапет угатив йому так, що Ріанова кров бризнула на брата.
— Ти думав, що можеш убити мене! Власного брата! Думав, що можеш замінити мене нею!
Задихаючись і відпльовуючись, Ріан розвернувся до Софі.
— Поклич варту! Мерщій!
Софі смикнулася до дверей, але ковзуни, що оточували її, зіскочили й склалися в товсту піку, а потім заблокували двері зсередини. Софі зіщулилася біля дверей, опинившись у пастці. «Довірся кристалу», — умовляла вона себе. Зрештою, Ріан переможе. Але все ж зараз він програвав... може, допомогти? Чи не сіпатися? Може, вона щось пропустила в кристалі? Але тепер вона не мала кристала, аби переглянути сцену. І сукня Евелін не втручалася, раптом заснула, ніби ніколи не була живою.