— Ти шукаєш винного. Я шукаю спосіб урятуватися. У цьому полягає різниця між хлопчиком і чоловіком.
Горт щось пробубонів, відводячи очі.
Тедрос схопився за ґрати, намагаючись їх поламати, обличчя почервоніло, м’язи напружилися, він боровся з кліткою так, як колись із батьковим мечем. І тепер так само зазнавав невдачі. Агата й принц подивилися одне одному в очі. Тедросів батько залишив їм повідомлення: «Викопай мене». Зараз їм потрібно було виконати наказ і викопати старого короля. «У його могилі щось є, — думала Агата. — Щось, що може дати нам шанс у боротьбі проти Ріана, навіть якщо здається, що все втрачено». Але після того як вони весь день пробиралися берегом із Гномленду, і їм залишилося подолати лише декілька миль, їх схопив Аджубаджу, мисливець за винагородою, який мало не вбив Агату в Авалоні. А тепер бобер віз їх до Камелота, вони саме минали цвинтар — Сад Добра і Зла, де ховали Щасливців і Нещасливців зі всіх Лісів.
Скляна домовина з принцесою-феєю стояла поряд із труною її принца, у якій віддзеркалювалися розмиті золоті спалахи, Агата подивилася вгору, і на тлі зоряного неба побачила оголошення Левогрива про весілля короля Ріана й Софі.
Рештки сну затріпотіли в грудях: чорні й білі лебеді... кров із її вух... відображення Софі, замість її власного...
Душа намагалася щось їй підказати. «Але що?» Вони були в дорозі більше ніж один день, коли в небі з’явилося повідомленні Левогрива, і відтоді воно не змінювалося. Жодних ознак того, що це неправда. А це означало, що залишилося менше доби до того, як Ріан і Софі одружаться. До того, як Ріан отримає сили Казкаря. До того, як Агата, Тедрос і решта загинуть. І їхньою єдиною надією була могила короля, від якої вони зараз усе віддалялися.
— Ось тут було поховано батька. У долині Стерв’ятника, — Агата почула, як Горт шепоче Ніколі. — Звісно, це не Хребет Мерця. Але теж пристойне місце. Директор Школи забезпечив батьку гарне поховання. Єдина добра річ, яку зробив той покидьок.
— Мабуть, щось захотів натомість, — припустила його подружка.
— Не зовсім. Сказав, що розуміє зв’язок між сином і батьком. Що одного дня він матиме сина разом із коханою, — відповів Горт. — Мені стало моторошно. Бо його коханою була Софі.
Агата здригнулася.
— Заждіть. Погляньте, — сказав Тедрос, показуючи вперед. — На Хребті Мерця.
На пагорбі з неймовірно розкішними пам’ятниками лиходіїв: загрозливими статуями, обсидіановими обелісками, усипальницями в тернах — здіймалася полірована кам’яна брила, новенька й більша за інші, освітлена смолоскипами з обох боків. Агата вільно могла прочитати напис.
Тут лежить Змій,
Жах Лісів,
Убитий Левом із Камелота.
І це засвідчено людьми
Агата згадала газету, яку їй показали Деван і Лараліза, коли вона повернулася до Школи. «Кур’єр Камелота» сумнівався в смерті Змія, стверджував, що Доглядач Могил ніколи його не ховав, але газети інших королівств підтвердили поховання Змія на Хребті Мерця. Без сумніву, коли Доглядач поспілкувався з «Кур’єром», Ріан узяв справу до своїх рук і, щоби попередити подальші суперечки, зробив це видовищне поховання. Поховання, яке, як знала Агата, лишилося порожнім. А щодо Доглядача Могил... казали, що він зник.
Зараз вони наближалися до околиці кладовища. За декілька годин вони опиняться в Камелоті.
— Ми маємо щось зробити, — сказала Агата Тедросу. — Негайно.
— Чари не працюють. Я не можу зламати клітку. І нас ніхто не прийде рятувати, — проскреготів Тедрос, захищаючи матір від жорсткої їзди. Він указав на торбину під пахвою Агати. — А як щодо кристала Даві?
— Ти хочеш, аби я пожбурила ним бобру в голову? — саркастично запитала Агата. — Це не зброя!
— То нащо ти її тягаєш із собою?
— Даві наказала ніколи не зводити з неї очей!
— Ну, вона ж не знала, як воно буде, еге ж? — із відчаєм промовив Тедрос. — Я відмовляюся помирати на верблюді...
Над головою Тедроса пролетіла вогняна куля, обсмаливши принцеве волосся.
Вони розвернулися й побачили, як верблюд плюнув іще одну вогняну кулю, цілячись у Агату, яка вчасно відхилилася.
— Більше жодних розмов, — попередив Аджубаджу.
Верблюд відвернувся.
— Це не звичайний верблюд, — прошепотіла Ґвіневера іншим, незворушна. — А вогнеплюйний. Такі верблюди — непереможні вбивці, як ґаргульї. Султан Шазабаху має цілу армію з них. Артуру це не подобалося, він уважав, що такі верблюди забезпечують Шазабах надмірною могутністю. Султан, мабуть, дійсно довіряє Ріану, якщо віддав одного в подарунок...