— Настільки кепсько, що їй буде надзвичайно корисно подивитися, як ми будемо погано поводитися з її сином, — сказав Ріан. — Минуле стало теперішнім, теперішнє минулим. Історія обертається колом, знову й знову. Вас цього не навчили в Школі?
Їхні очі міняли колір від блакитного до зеленого й навпаки.
«Нашої матері», — подумки повторила Софі.
Хто була їхня мати?
Агата щось казала про... про колишню фрейліну, яку вони поховали в Шервудському лісі...
Як її звали?
Софі підняла очі на двох хлопців, які спостерігали за нею. Вони мали однакові тіла й посмішки рептилій, новий король і васал Камелота, і раптом їй стало байдуже, хто їх народив. Вони ув’язнили її друзів, полонили справжню королеву й обманом змусили виконувати роль несправжньої королеви. Вони змусили її найкращу подругу тікати й прирекли Софі на життя маріонетки ворога. Її, найвеличнішу відьму Лісів, яка мало не зруйнувала Школу Добра і Зла. Двічі. Вони гадали, що вона станс їхньою лялькою?
— Ви забули, що я Зло, — звернулася Софі до Ріана, лють поступилася холодному спокою. — Я знаю, як убивати. І я вб’ю вас обох, навіть не заляпавши сукню кров’ю. Тож або ти відпустиш мене й моїх друзів і повернеш корону законному королю, або ти загинеш разом із братом і верещатимеш так само, як ці слизькі ковзуни...
Усі до одного ковзуни зірвалися з Джапета й притиснули Софі до стіни, розіп’явши, немов муху в павутинні. Руки опинилися над головою. Один ковзун почав душити її, інший заткнув рота, а ще два, перетворившись на смертоносні леза, приготувалися виколоти їй очі.
Перелякано захрипівши, Софі побачила, як Джапет скоса дивиться на неї, голе тіло, неприкрите ковзунами, було приховане столом.
— Як щодо компромісу? — запитав Ріан, позуючи біля стіни з Софі. — Щоразу, як ти мене не слухатимешся, я вбиватиму одного з твоїх друзів. Але якщо ти поводитимешся, як гарна королева... ну, тоді я їх не вбиватиму.
— Мені здається, що це прекрасна пропозиція, — озвався Змій.
— Окрім того, ми теж здатні дещо зробити з тобою, — додав Ріан, торкаючись губами вуха Софі. — Просто запитай про це в старого чарівника.
Софі замиркала в кляп, сподіваючись дізнатися, що вони зробили з Мерліном.
— Але я не хочу кривдити тебе, — продовжив король. — Я вже говорив. Існує причина, чому ти стала моєю королевою. Причина, чому ти маєш бути тут. Причина, чому від початку ти розумієш цю історію неправильно. Причина, чому наша кров і твоя так нерозривно пов’язані...
Ріан підняв долоню й узяв одного з двох гострих ковзунів, націлених у вічі Софі. Юнак покрутив його на кінчику пальця, немов крихітний меч, і глипнув на припнуту принцесу.
— Хочеш дізнатися, що це таке?
Його очі загрозливо спалахнули.
Софі закричала...
Він ударив ковзуном у її відкриту долоню й розітнув плоть, відкривши неглибоку рану, із якої виступили маленькі крапельки крові.
Поки Софі нажахано спостерігала, король склав долоню під раною й зібрав кров Софі, наче дощову воду.
А потім посміхнувся до неї.
— Бо ти єдина людина... — Він вирушив до брата. — ...у всіх Лісах... — Ріан зупинився перед Джапетом. — ...чия кров може робити... — Він розмазав кров по грудях брата. — ...таке.
Якусь мить нічого не відбувалося.
Потім Софі здригнулася.
Її кров почала чарівним чином розпливатися тілом Джапета тонкими, блискучими пасмами, розгалужуватися й перехрещуватися на його шкірі, наче венозна сітка. Криваві смуги яскраво-багряного кольору робилися дедалі темнішими й товщими, сплітаючись у густу вузлувату сітку, що вкривала все тіло юнака. Пасма стискали тіло все дужче, упинаючись у шкіру, наче батоги, і розтинаючи її дедалі глибше. Нарешті весь Джапет був у крові Софі, його плоть укрилася червоними ранами. Його тіло забилося в агонії, м’язи напружилися, він відкинув голову в німому криці. А потім умить пасма, що стискали його, із червоних стали чорними. Ними, наче висип, розповсюдилася луска. Пасма почали хвилеподібно рухатися, тихо скрикуючи, немов немовлята-ковзуни. Вони розповзалися оголеними проміжками крейдяно-блідої шкіри, ковзун за ковзуном, допоки... Джапет не глипнув на неї, одягнений в обладунки з вугрів, міцні й новенькі, як під час їхньої першої зустрічі.
Не було жодного сумніву в тому, що вона щойно побачила.
Її кров зцілила його.
Її кров відродила монстра.
Її кров.
Софі обвисла на путах.
У Палаті мап запанувала тиша.
— Побачимося за вечерею, — сказав король.
І вийшов.
Змій вирушив за братом, але спочатку поклав сукню матері на стіл і кинув Софі останній попереджувальний погляд.