Розум Агати зачепився за одне слово колишньої королеви.
Ґаргульї.
«Непереможні вбивці».
Але якось Агата перемогла ґаргулью. Першого року в Школі... Вона скористалася своєю особливою здібністю, аби не дати себе з’їсти. І вона була переконана, що досі має цю здібність.
Десь глибоко в серці спалахнула стара іскра.
Агата зіп’ялася на коліна, міцніше стискаючи торбину Даві. Аби її здібність спрацювала, вона мала зазирнути верблюду в очі, але зі своєї клітки вона бачила лише товсті сідниці Аджубаджу, які закривали голову тварини.
Агата заплющила очі.
«Ти мене чуєш?»
Жодної відповіді.
Може, її здібність висохла, як не политий сад.
Може, здібність може народжуватися й. помирати сама по собі.
Агата зосередилася.
«Скажи мені, чи чуєш мене».
«Дай знак».
Її обличчя обвіяв бриз.
Вона розплющила очі й побачила, що верблюд підняв хвіст і нагидив, мало не поціливши в неї.
Агата посміхнулася.
«Отже, ти мене чуєш. Я твій друг. Я знаю, що ти залишив позаду».
Верблюд зашпортався, через це бранці знову вдарилися об ґрати. Аджубаджу сильніше шмагнув верблюда, і тварина застогнала. Агата знову звелася на коліна.
«Я можу допомогти тобі».
Цього разу верблюд ледь помітно озирнувся.
«Ти в клітці, — почувся голос. Жіночий. — Ти не в тій ситуації, щоб допомагати».
Агата зустріла її погляд. У темних очах верблюдиці вона побачила теперішнє й минуле. Серце Агати закалатало швидше, ніби воно билося за двох.
«Я чую бажання. Це мій дар; — сказала вона верблюдиці. — І я знаю, що ти прагнеш повернутися додому. До двох доньок. До решти стада».
Верблюдиця здивовано завмерла, а потім подивилася вперед, мужньо витримуючи нові удари від Аджубаджу.
«Я солдат Шазабаху, — спокійно промовила тварина, рушивши швидше. — Я виконую накази».
«Ніхто не є передусім солдатом, — сказала Агата. — Насамперед ти мати. Сестра. Донька. Друг».
«Ти скажеш що завгодно, аби звільнитися», — скривилася верблюдиця.
«Ми можемо звільнитися обидві, якщо ти мені допоможеш», — відповіла Агата.
«Я — подарунок королю Ріану, — сказала верблюдиця. — Якщо я знехтую обов’язком і повернуся до Шазабаху, мене вб’ють».
«Правління короля Ріана невдовзі добіжить кінця, — відповіла Агата. — Султан радітиме, що ти так і не дісталася Камелота. Сховайся в Лісах, поки це не станеться. А потім возз’єднаєшся із родиною».
Верблюдиця мовчки крокувала вперед.
«Чому я маю довіряти тобі?» — промовила вона.
«Бо я довіряю тобі, — відповіла Агата. — Бо я маю довіряти».
Верблюдиця озирнулася на дівчину. А потім відвернулася.
«Чи правда те, що про тебе розповідають, Агато з Нескінченних Лісів?»
«Хто розповідає?» — запитала Агата.
Верблюдиця не відповіла.
І почала рвучко розвертатися.
«Приготуйтеся», — сказала вона.
І побігла назад до цвинтаря, туди, де могили стояли найщільніше.
— Що таке! — вигукнув Аджубаджу, шмагаючи верблюдицю...
Агата розвернулася до друзів.
— Тримайтеся!
Тедрос, Горт, Нікола й Ґвіневера витріщилися на неї.
— Негайно! — закричала дівчина...
Верблюдиця на повній швидкості кинулася на обеліск, розбивши клітку з Агатою, дівчина полетіла на землю під зливою трісок із деревини. Верблюдиця вдарила в надгробок кліткою з Тедросом, а потім в інший — кліткою з Гортом, звільняючи бранців. Ошелешений Аджубаджу схопив верблюдицю за горло, намагаючись придушити її...
Тварина стала дибки, наче кінь, скинула бобра з себе й притиснула його копитом до землі. Із рота верблюдиці почали вилітати жмутки вогню, випалюючи коло на землі навколо бобра. Земля вибухнула. І Аджубаджу з криком провалився в діру, зникнувши в темряві.
Верблюдиця обтрусила смух, наче ледь устигла спітніти, а потім обвела очима бранців, розкиданих на могилах. Вона обережно носом витягла Агату з-під уламків і притиснула теплу, шершаву щоку до її обличчя.
«Дякую, принцесо».
Верблюдиця вклонилася Тедросу й решті... а потім поскакала до Лісу.
Агата лежала на спині, обіймаючи торбину Даві, і дивилася в небо, яке підморгувало їй зірками. Ніхто не ворушився. Було так тихо, що Агата чула, як навколо свіжої могили Аджубаджу тріщать рештки полум’я.
— Що це було? — прохрипів Горт, витрушуючи тріски зі штанів.
Тедрос допоміг Агаті підвестися.
— Байдуже, що це було, я точно знаю, хто це влаштував.
Агата зашарілася, міцно стискаючи принцову руку.
А потім її обличчя змінилося.
— Тут хтось є, — видихнула вона.