Умить Агата знову побігла, у неї мало не влучила блискавиця, коли дівчина вибігала з Лісу стімфів на примарні береги Акгула, де замість піску лежав попіл. Кришталева куля Даві відтягувала торбинку, знову й знову вдаряючи в одне й те ж намуляне місце на боці. Дівчинка потребувала перепочинку... вона не спала вже декілька днів... але її думки кружляли, наче поламане колесо...
«Ріан витягнув Екскалібур із каменя».
«Ось чому він король».
Агата помчала швидше.
«Але як?»
«Леді з Озера сказала Софі, що Змій — король». «Але Екскалібур вирішив, що король — Ріан». «А Артур сказав Тедросу, що король — Тедрос».
«Щось тут не те».
«Магічна помилка».
Агата затамувала подих, вона заблукала в лабіринті власних думок. Вона потребувала допомоги. Вона потребувала відповідей.
Задушливе тепло поступилося різкому вітру й снігу, коли за лісом відкрилася привільна тундра. Через сплутаність думок від безсоння Агаті здалося, що вона бігла вже декілька місяців, що минули цілі пори року.
Але ось удалині вона побачила обриси замку, низькі хмари чіплялися за шпилі.
«Камелот?»
Після всього, що сталося, вона, замість того аби знайти когось, хто зміг би їй допомогти, повернулася в це небезпечне місце? Змарнувала стільки часу?
Зі сльозами на очах вона позадкувала, розвернулася, аби знову помчати...
Але їй забракло сил.
Ноги підкосилися, і Агата впала на м’який сніг, її чорна сукня заматлялася, наче крила кажана. Міцний сон навалився, немов удар молота.
Їй наснилася похила вежа, збудована із тисяч золотих кліток, вона здіймалася високо, аж до хмар. У кожній клітці була зачинена близька їй людина: Мерлін, Ґвіневера, Ланселот, професорка Даві, Естер, Анаділь, Дот, Кіко, Горт, мати, Стефан, професор Сейдер, леді Лессо й решта — усі клітки похитувалися одна на одній, а клітки із Софі й Тедросом балансували на самісінькій горі, готові ось-ось першими розбитися об землю. Вежа здригалася й гойдалася, Агата кинулася до хисткої споруди, аби не дати їй упасти; худе, сухорляве тіло дівчини було єдиним, що відділяло друзів від неминучої смерті. Але щойно Агата доторкнулася колони, що стрімко здіймалася вгору, над верхньою кліткою з’явилася тінь...
Наполовину Лев. Наполовину Змій.
Одну за одною він скидав клітки вниз.
Агата одразу прокинулася, здригнувшись, уся вкрита потом, попри сніг. Підвівши голову, вона побачила, що буря вщухла, а віддалений замок попереду тепер можна було добре розгледіти у вранішньому сонці.
Перед замком відчинялися й зачинялися залізні ворота, поруч здіймалися скелі. Це був вхід до білої фортеці над тихим сірим озером.
Серце Агати закалатало.
Це не Камелот.
Це Авалон.
Якийсь поклик душі скерував її сюди. До єдиної людини, яка могла дати їй відповіді.
Отже, її душа таки мала план від самого початку.
— Агов? — озвалася Агата до нерухомої води. Нічого не сталося.
— Леді з Озера? — ще раз спробувала Агата. Вода навіть не збрижилася.
У грудях ворухнулося занепокоєння. Колись Леді з Озера була найбільшою союзницею Добра. Ось чому душа Агати привела її сюди. Щоб отримати допомогу.
Але Чаддік теж звертався до Леді з Озера по допомогу.
І загинув.
Агата глипнула на зигзагоподібні сходи, що вели до білих веж, збудованих у формі кола. Востаннє, коли Агата приходила на ці береги, вона була тут із Софі, шукала тіло Чаддіка. Темні смуги крові досі виднілися на снігу, там, де вони знайшли вбитого Тедросового лицаря, який стискав глумливе послання від Змія.
Агата ніколи не бачила обличчя Змія. Але Леді з Озера бачила, коли цілувала його.
Той поцілунок висмоктав сили з чарівниці й став зрадою королю Тедросу.
Той поцілунок допоміг Змію посадити зрадника на Тедросів трон.
Бо тільки так можна називати Ріана. Брудним зрадником, який удавав Тедросового лицаря, коли весь час був у змові зі Змієм.
Агата знову повернулася до води. Леді з Озера захистила Змія. І не лише захистила — закохалася в нього й через це втратила сили. Вона зневажила своє одвічне зобов’язання. Відчуття слабкості спливло вниз хребтом Агати. Леді з Озера мала б бути несприйнятливою до зваби Зла. Але тепер їй не можна довіряти.
Агата важко ковтнула повітря.
«Мені не варто бути тут», — подумала вона.
Але ж... Їй немає до кого звернутися. Вона мусила ризикнути.
— Це я, Агата! — вигукнула вона. — Подруга Мерліна. Йому потрібна твоя допомога!
Її голос луною розлетівся на узбережжі.
Потім озеро затремтіло.