Чоловіки залишилися в барі, а Агата повернулася до Робінової хатинки на дереві, сподіваючись подрімати декілька годин, а потім поїхати з першими променями сонця.
Але сон не йшов до неї.
Вона примостила торбину Даві в кутку й сіла біля дверей, дивлячись на інші будиночки. Вона звісила ноги з ґанку, торкаючись ними яскравих квітів пурпурових лотосів, що гойдалися від вітру. Вітер похитував і ліхтарики, розтягнуті між хатинками, лісові феї дзижчали навколо, поправляючи різнокольрові барвисті гірлянди. Крила мерехтіли червоним і блакитним, немов крихітні дорогоцінні камінчики.
Минулого разу, коли Агата була тут, усе це видавалося таким чарівним і затишним. Насправді ж це була захисна бульбашка, що відокремлювала від хаосу реального життя. Тепер це місце здавалося несправжнім. Навіть підступним. У Лісах відбувалися страшні речі, а тут, у Шервудському лісі, досі світилися пурпурові лотоси й хатинки мерехтіли широко відчиненими дверима.
«Я була схожа на тебе», — лунав голос Меріон.
А потім вона прийшла сюди заради Робіна. Прийшла сюди заради кохання. Кохання, яке відрізало її від світу й змусило час завмерти. Чи не цього прагнуть закохані — сховатися в раю?
Зрештою, якби вони з Тедросом сховалися, вони б ніколи не очолили Камелот. Якби вони сховалися, він би не почув ті слова, що вона сказала Софі про його нездарність як короля.
Може, вони б досі мали власне Довго та Щасливо.
Може, досі б мали своє ідеальне кохання.
Агата зітхнула.
«Ні. Це не кохання».
Зачинити себе чи ховатися десь, де все гаразд, — це не кохання.
Кохання — це стояти перед життям і його випробуваннями разом, навіть якщо вам не вдасться їх подолати.
Несподівано вона відчула бажання покинути це місце саме зараз — піти назад у Ліси, байдуже, наскільки небезпечними вони були...
Але ж куди їй іти?
Вона звикла сама вирішувати всі проблеми. Ось чому вирушила на свої пошуки слави після Тедросової коронації, аби знайти Змія. Звісно, вона хотіла допомогти коханому. Але вона це зробила, бо у вирішенні проблем довіряла собі більше, ніж принцу, найкращій подрузі чи комусь узагалі.
Але цього разу вона не могла діяти наодинці. Не тепер, коли її принца мають стратити за декілька днів, і всі Ліси полюють на неї, і Софі під ковпаком Ріана, а решта друзів у в’язниці. Якщо вона спробує щось удіяти самотужки, Тедрос загине. Ось чому вона прийшла сюди. Створити новий союз. А натомість іде геть, ще більш самотня, ніж раніше:
Вітер похолоднішав, і Агата озирнулася, сподіваючись знайти ковдру чи плед...
І помітила дещо краєм ока.
Чорний кітель, який висів у шафі поміж купи зелених.
Наблизившись, вона побачила, що він укритий плямами засохлої крові...
Крові Ланселота.
Тедрос був у ньому тієї ночі, коли вони приїхали до Шервудського лісу, аби поховати лицаря й леді Гремлейн.
Мабуть, залишив тут, коли переодягнувся для вечері у «Красуні та Частуванні»...
Агата схопила кітель двома руками й притиснулася до нього обличчям, удихаючи теплий, м’ятний запах принца. На пів секунди це її заспокоїло.
А потім вона усвідомила.
Це може бути останньою згадкою про нього.
Її серце затріпотіло, безпорадність повернулася...
Потім у кишені Агата намацала щось тверде.
Дівчина дістала звідти стос листів, зв’язаних докупи. І оглянула верхні.
Люба Грізелло,
Я розумів, що буду привертати надмірну увагу в Школі, але це вже абсурд. Я тут лише декілька днів і все ще намагаюся призвичаїтися, а кожен Щасливець чи Нещасливець у цьому місці переслідує мене, питаючи, як я витягнув Екскалібур із каменя і як воно бути королем Камелота, і чому я в Школі, коли маю керувати королівством. Звісно, я розповідаю "офіційну" історію, що мій батько ходив до Школи Добра і я хочу вшанувати його спадщину... але Нещасливці мені не вірять. Принаймні вони не знають правду, що Наглядова Рада погодилася на мою коронацію за умови, що я отримаю формальну освіту (нібито для того, аби мати час "подорослішати", перш ніж правити). Я не маю наміру розповідати всім, що мої підлеглі не дозволяють мені стати королем, поки я не закінчу це місце. І не просто закінчу, а стану найкращим і оберу собі гідну королеву. Якщо чесно, я приголомшений. На уроках я ледь спроможний зосередитися. Учора я запоров вікторину з історії Камелота на уроці професора Сейдера. Так, я провалив завдання, що стосувалося МОГО ВЛАСНОГО КОРОЛІВСТВА.
Люба Грізелло,
Дні в Школі складні та довгі (особливо довго тягнуться заняття в Лісових групах Гнома Юби в Блакитному лісі — він гамселить мене своїм посохом щоразу, як я даю хибну відповідь чи ловлю гаву). Але твої листи із замку неабияк заспокоюють мене й нагадують про наше життя в сера Ектора, до того як я став королем, коли щодня вранці ми точно знали, що на нас чекає...