— М-м-м-м, — промовила вона, намагаючись не виблювати.
— Отже, ти вважаєш, що, якщо ти будеш «доброю» королевою, я відпущу твоїх друзів, — сказав Ріан.
Софі підняла погляд.
— Я такого не казала.
— А якщо вони помруть?
— Убивство моїх друзів лише змусить народ сумніватися у твоєму коханні до мене й викличе питання. Діючи так, ти не втримаєш Ліси на своєму боці, — зауважила Софі, допоки Ґвіневера без поспіху наповнила чашку Ріана, безперечно, підслуховуючи. — Я сказала, що, якщо я викажу тобі відданість, то сподіваюся отримати твою лояльність натомість.
— Що ти маєш на увазі, говорячи «лояльність»?
— Звільнення моїх друзів.
— Це дуже схоже на прохання відпустити їх.
— Вони можуть працювати в замку. Під твоїм наглядом, звісно, на тих самих умовах, що й покоївки.
Ріан здійняв брови.
— Ти справді вважаєш, що я переведу команду ворогів у власний замок?
— Ти не можеш тримати їх у в’язниці вічно. Якщо хочеш, аби я зберігала твої таємниці й удавала віддану королеву, — сказала Софі, добре відрепетирувано. — І краще тут у замку, аніж у Лісах. Окрім того, якщо ти і я дійдемо згоди, вони теж змінять думку. Спочатку вони й мене ненавиділи так само, як тебе. — Вона подарувала йому добре відпрацьовану усмішку.
— А що робити з Тедросом? — Ріан нахилився до Софі, його мідне волосся зблиснуло при світлі. — Його засуджено до смерті. Люди це схвалили. Ти вважаєш, що його я маю теж «звільнити»?
Пальці Ґвіневери, яка тримала глек, затремтіли, вона ледве втримала посудину.
Серце Софі закалатало, коли вона поглянула на Ріана, ретельно добираючи слова. Те, що вона промовить зараз, може зберегти Тедросу життя.
— Чи я вважаю, що Тедрос має померти? Ні, — сказала вона. — Чи вважаю я, що він має померти на нашому весіллі? Ні. Чи думаю я, що це неправильно? Так. Одначе ти оприлюднив свої плани... а король не може ось так узяти й скасувати страту, так?
Ґвіневера рвучко глипнула на Софі.
— Отже, ти дозволиш Тедросу померти? — скептично запитав король.
Софі впевнено зустріла його погляд.
— Якщо це означатиме порятунок решти моїх друзів, — так. Я не Тедросова мати. І не піду на інший бік світу, аби врятувати його. І як ти вже згадав... він покинув мене.
У горлі Ґвіневери пролунав болісний крик.
Софі вдарила її ногою під столом. Обличчя Ґвіневери змінилося.
— Я бачу, тобі нічим зайнятися, — сказав Ріан, похмуро зиркнувши на покоївку, — тому поклич капітана варти. Мені потрібно з ним поговорити.
Ґвіневера досі намагалася зазирнути в очі Софі...
— Чи мені стратити твого сина сьогодні? — гримнув Ріан.
Ґвіневера вибігла.
Софі покопирсалася в супі, розглядаючи в ньому власне відображення.
На рибу впала краплина поту. Чи ж Ґвіневера зрозуміла її? Для порятунку Тедроса їй потрібно, аби Ґвіневера зіграла свою роль.
Софі глипнула на короля.
— Отже... ми домовилися? Я маю на увазі: мої друзі працюватимуть у замку. Я можу задіяти їх на весіл...
Із кухні вийшли ще дві покоївки, прямуючи до сходів, вони несли мідні таці з купами каші.
— Заждіть, — наказав Ріан.
Покоївки завмерли.
— Це для в’язниці? — запитав він.
Покоївки кивнули.
— Вони почекають, — наголосив король, розвернувшись до Софі. — Як я мав чекати на тебе.
Покоївки понесли таці назад до кухні.
Софі витріщилася на нього.
Ріан посміхнувся й продовжив їсти.
— Тобі не подобається суп?
Дівчина опустила ложку.
— Попередній шеф-кухар був кращий. Як і колишній король.
Король припинив посміхатися.
— Я довів, що я спадкоємець Артура. Довів, що король — я. А ти все одно стоїш на боці того самозванця.
— Король Артур не міг мати такого сина, як ти, — скипіла Софі. — А якби й мав, зрозуміло, чому він тримав це в таємниці. Він, мабуть, знав, ким ви обидва станете.
Обличчя Ріана налилося кров’ю, долонею він стиснув металеву чашу, наче ось-ось збирався пожбурити в неї. Потім його щоки поступово посвітлішали й він посміхнувся.
— А ти ж хотіла домовитися, — сказав він.
Тепер настала черга Софі проковтнути лють.
Якщо вона хоче звільнити друзів, потрібно бути хитрою.
Вона побовталася ложкою в супі.
— А що ти робив сьогодні по обіді? — запитала вона, дещо зажваво.
— Веслі і я ходили до зброярні й виявили, що там немає сокири, достатньо гострої, аби відтяти Тедросову голову, — сказав король із повним ротом. — Тож ми обговорювади, скільки ударів знадобиться, аби розрубати йому шию тупою сокирою, і чи сподобається це натовпу більше, ніж один чіткий удар.