Серце Софі обірвалося. Вона розвернулася до замку, але сріблястий туман уже розсіювався, у ньому більше не залишилося стімфів. Її очі наповнилися слізьми. Її покинули. Як вона покинула Берта й Беккетта, які, певно, уже загинули. Вона не знала, чому плаче. Вона заслужила такої долі. Вона заслужила покарання за свою егоїстичність... покарання за погані вчинки, від яких не могла утриматися... за те, що була собою... Ось чому її казка ніколи не зміниться, байдуже, яке перо її напише...
— Софі, — почувся голос згори.
Вона підняла голову й побачила, як із туману крізь град стріл мчить стімф і до неї тягнеться юнак без сорочки, його обличчя було приховане імлою, волосся біліло, немов сніг...
«Рафал?»
Він вирвався з туману...
Ні.
Не Рафал.
Час сповільнився, серце забухало гарячою кров’ю, немов вона побачила цього хлопця вперше, хоча зустрічала його вже тисячу разів. Але раніше вона його бачила по-іншому... не таким, як зараз... принцом, який терпляче рятував її знову й знову, поки їй стало розуму це помітити.
Вона простягнула руку до сонячного світла, а він летів униз (волосся було припорошене білими камінцями, обличчя й бліді груди подряпані ковзуном), він простягав пальці, аби схопити її...
— Є! — промовив Горт, почавши затягувати її на стімфа.
Міцно вчепившись, Софі полізла до нього...
Але потім завмерла.
Горт теж, простеживши за її поглядом.
Як і пірати, які отетеріло поопускали луки.
Високо над замком Камелота рідкий туман ущільнювався у велетенську бульбашку, усередині якої, немов привид, висіло обличчя дівчини. Темноволоса дівчина була завелика, наче відображалася в опуклому склі. Позаду неї стояла армія учнів і вчителів у формах Добра і Зла на тлі шкільного герба. Дівчина подивилася на Софі великими блискучими очима.
— Агато? — задихнулася Софі.
Але подруга вже розчинялася в небесах.
— Я не змогла звільнити всіх, — хрипко промовила Агата, притискаючи долоні до тьмяніючої бульбашки. — Хтось залишився, Софі. Я не знаю хто. Я намагалася врятувати всіх... я намагалася...
— Агато! — закричала Софі.
Але було запізно. Найкраща подруга зникла.
Але все одно здавалося, що голос Агати досі лунає в голові Софі...
Хтось залишився.
Хтось залишився.
Хтось залишився.
Вона відчула, як Горт отямився від запаморочення і стиснув її міцніше.
— Поквапся! Залазь! — вигукнув він і потягнув Софі на стімфа...
Але обличчя Софі змінилося, вона почала відступати. Горт вибалушив очі, побачивши, що відбувається, але Софі відскочила занадто швидко, вивернувши долоню.
— Що ти робиш? — скрикнув Горт.
— Я не можу, — видихнула Софі. — Ти чув Агату. Хтось залишився в замку... вони загинуть, якщо я їх залишу...
— Ми за ними повернемося! — почав сперечатися Горт, помітивши, що пірати, які спостерігали за Агатою, знову навели на нього стріли.
Перед замком Джапет видирався з шоколадного болота Дот.
— Ти маєш летіти зі мною! — гримнув Горт, скеровуючи до неї стімфа. — Негайно!
Софі відскочила.
— Вони наші друзі, Горте. Мої друзі.
— Не дурій! Залазь! — благав Горт...
Софі запалила палець і вистрілила у хвіст стімфа рожевим спалахом, птах рвонув уперед, повз череп Горта промайнула стріла. Горт спробував розвернутися до Софі, але птах не слухався й полетів за іншими, наче вважав своїм обов’язком зберегти життя вершника. Роздратовано скрикнувши, Горт озирався на Софі очима, повними сліз, поки стімф відносив його за обрій без неї. Пірати востаннє розрядили луки, але стріли не долетіли, поціливши в цегляну стіну дзвіниці, на натовп посипалася злива дерев’яних друзок.
Усе стихло.
Софі стояла самотня, непорушна, немов камінь.
Вона втратила шанс на волю.
Нагоду приєднатися до Агати.
Опинитися в безпеці в Школі.
Аби мати змогу допомогти іншим.
Вона. Колишня королева Зла.
Вона навіть не знала, кого рятувати.
Чи скільки осіб потребували її допомоги.
Справжня Софі мала б зараз бути на півдорозі до волі.
Справжня Софі рятувала б себе.
Поза спиною пробіг колючий страх. Не лише тому, що вона почувалася чужою у власному тілі.
За нею хтось спостерігав.
Софі підняла голову й побачила Ріана біля дверей церкви. Він був побитий і пошарпаний, сині очі зблискували вбивчою кригою.