А потім вона зрозуміла.
Він бачив Агату в небі.
Її армію.
Усе.
Але не лише він.
Тисячі людей із різних королівств разом зі своїми правителями стояли на пагорбі. Їхні очі були прикуті до чистого неба, у якому розчинялися останні ознаки Агати та її армії.
Усі разом вони перевели погляди на короля, вони дивилися на Ріана так само, як він дивився на Софі, а над головами кружляли пташки, радісно повторюючи в тиші...
«Агату спіймали!» «У неї немає армії!» «Ви чуєте?» «Хвала Леву!» «Хвала королю!»
11 Уроки дружби
Агата міряла кроками Оранжерею Мерліна на даху Школи Добра, не зводячи очей із заходу. Вона чекала на появу друзів.
Агата озирнулася й побачила, що за спиною мовчки стоять викладачі Школи Добра і Зла, а з матових скляних дверей визирають цікаві очі першокурсників.
Агата почала швидше крокувати між живоплотами, що відтворювали історію короля Артура. Дівчина знову подивилася вгору.
І знову не побачила жодних ознак стімфів.
«Чому вони так затримуються?» — подумала Агата, просуваючись уздовж листяної сцени, де Ґвіневера тримала малюка Тедроса.
Їй потрібно було дізнатися, хто втік із підземелля.
І що важливіше, хто не втік...
Вона зайшла просто в живопліт, де Артур витягував меч із каменя, жорсткі гілки шмагали її обличчя.
Агата зітхнула, згадавши мить, коли Тедрос намагався витягнути меч під час своєї коронації. Мить, яка стала поштовхом до всього, що сталося потім. І вона досі не мала відповіді, чому він тоді не впорався із завданням, на відміну від Ріана.
Агата знову подивилася в небо.
Нічого.
Але зараз вона побачила фіолетові спалахи світла над Північними воротами Школи, що випробовували на міцність бульбашку зеленого туману навколо замку.
Певно, люди Ріана знову напали на щит професора Менлі.
Агата придивилася до фіолетового світла. «Чари», — подумала вона. Але пірати Ріана не здатні творити чари. То хто ж їм допомагає?
На березі Половинчастої затоки професор Менлі створював джгути зеленої імли, аби зміцнити щит, а Шкільна варта з вовків бігала навколо рову до Північних воріт, готова дати відсіч, якщо люди Ріана прорвуться всередину.
«Це лише питання часу», — подумала Агата. Скільки вони ще протримаються, поки щит не впаде? Тиждень? Декілька днів? Люди Ріана будуть безжальні. Вона має вивести учнів і вчителів, перш ніж щит буде зруйновано. А це означає, що їй потрібне нове безпечне місце. Десь, де вона та її армія зможуть заховатися...
Але спочатку Агаті був потрібен її принц.
Вона розуміла, що не має сподіватися, що Тедрос утік із рештою. У цьому не було найменшого Добра, воліти, аби в полоні залишився хтось інший. Але в такі часи навіть найчистіші душі не можуть завжди залишатися Добрими.
Дівчина притулилася до колючого зеленого леза Артурового меча, ховаючись від очей учителів і першокурсників.
Усе пішло шкереберть.
Вона мала звільнити всіх друзів, здоровими й неушкодженими. Включно із Софі.
Але завжди все йшло не так, як мало бути.
Принаймні в її казці.
За декілька годин до цього Агата стояла біля вікна в колишньому кабінеті професора Сейдера — тепер кабінеті Горта — і спостерігала, як стімфи відлітають до Камелота з учнями Груп № 1 і № 6 на спинах. Мало-помалу птахи віддалялися на тлі золотого марева розповіді Ріана про юного Грісто, яка розтягнулася блакитним небом.
Агата подивилася вниз на тих першокурсників, які залишилися. Вони готувалися на Галявині до швидкого обіду з тушкованої індички, їхні очі були прикуті до обрію. Діти стривожено спостерігали, як їхні однокурсники відлітають до Ріанового королівства.
— Нещасливці й Щасливці обідають разом? Як усе змінилося, — здивувалася Агата.
— А може, їх поєднало те, що ти послала їхніх друзів на смерть, — прогарчав професор Менлі позаду.
Агата розвернулася й побачила, що викладачі Школи Добра і Зла зі стривоженими обличчями скупчилися навколо безладного Гортового столу.
Між вогкими книжками, заплямованими чорнилами сувоями, крихтами й розкиданим спіднім лежала сіра торбина професорки Даві, під потертою тканиною були помітні обриси кулі.
— Я згодна з Біліусом, — промовила принцеса Ума, склавши руки поверх рожевої сукні. — Ти відтягла дві групи учнів до кутка, ви пошепотілися, наче зграя білок, і вони вирушили в бій за планом, який і ти навіть не пояснила решті.
— ХОЧА МИ ВЧИТЕЛІ, — скипів Кастор.
— Хоча одна з груп моя, — гримнув Гном Юба, гупаючи білим посохом по брудній підлозі.