Вона похмуро подивилася в кулю.
— Покажи мені Бо...
У полі зору сфери з’явилося гарне обличчя, усе в плямах чорного слизу, мерехтлива мантія трималася над головою, немов щит.
— Перепрошую, —— прокректав Богді, від його подиху бульбашка затремтіла. — На сонці бульбашка непомітна. Крім того, стара зміїна мантія Софі страшенно незручна. Тонка, слизька й просто жахлива. Аби залишатися невидимими, нам довелося запхатися під неї, наче це карнавальний дракон. До того ж у Лейтена завеликий зад.
— Уважатиму це компліментом, — прошепотів, укритий слизом, Лейтен, висунувшись із-під мантії. — І якщо бути справедливим щодо мого заду, планувалося, що нас буде двоє, а не троє, і це не покращило ситуацію.
— Троє? — спантеличено промовила Агата.
— Агов, — під мантією з’явилося ще одне обличчя в плямах слизу.
— Горт? — вирвалося в Агати.
— Оце сиджу я в кареті з Богденом і Вільямом, відбиваюся від Змієвого ковзуна, — почав розповідати Тхір, — і уявляєш, з’являються двоє моїх учнів, нападають на королівську карету, наче дикуни, і приголомшують кучера доволі посереднім заклинанням, що дозволяє мені розчавити ковзуна, і ось, ми зриваємося й мчимо до Камелота. Хлопці казали, що вони мають самі ввірватися до підземелля, що стара мантія Софі не вмістить трьох, але я в жодному разі не дозволив би двом первачкам піти без мене. Я ж учитель. О, Богден і Вільям теж хотіли піти, але цим двом краще чатувати, ти розумієш, про що я.
— Богден і Вільям? — перепитала Агата, ще більш спантеличена.
— Вони сховали карету в Лісах біля замку й чекатимуть там, на випадок, якщо ми не зможемо використати для втечі стімфів, — пояснив Богді. — Сьогодні безхмарно, і стімфи не зможуть сховатися вгорі, інакше вартові їх помітять. Гадки не маю, куди вони полетіли. Ми спробуємо дати їм сигнал, щойно звільнимо в’язнів, але жодної гарантії, що вони нас заберуть.
— Справжня кришталева куля? Дуже-е-е круто, — озвався Лейтен, зазирнувши в кулю, він стривожив зображення.
Він пригледівся до картинки.
— А Пріянка дивиться? Передавайте вітання.
— Дивиться й професорка Анемона, і ви маєте зосередитися на життєво важливій місії, а не хизуватися перед дівчатами! — вилаяла його викладачка Прикрашання.
Лейтен прокашлявся.
— Тож підземелля... тут?
— Саме під вашими ногами, — підтвердила Агата.
Скупчившись під мантією, три хлопці почали обстрілювати землю сяючими пальцями, випалюючи дірки в траві. Чари Горта свердлили набагато швидше, аніж заклинання першокурсників, прориваючись крізь ґрунт, немов сонце крізь кригу, поки він не натрапив на тверду сіру стіну. Він ударив її ногою, почув гулкий звук і побачив тріщини, наче стіна була надзвичайно старою й не надто міцною. Потім він мовчки подав сигнал хлопцям, і вони поновили свій сяючий штурм.
Несподівано налетів вітер і здув із них зміїну шкіру. Риси хлопців у кулі Агати стали чіткішими. Тепер вони не були невидимими. Агата бачила, що вартовий на вежі розвертається...
Горт схопив мантію, знову закриваючи їх.
— Святі жаб’ячі яйця. Вони нас помітили?
— Не знаю, — кинула Агата. — Просто покваптеся.
Хлопці додали зусиль, стріляючи в стіну підземелля, але цього разу сяйво Богді й Лейтена розбризкувало лише слабкі іскри.
— Новенькі хлопці ніколи довго не витримують, — зітхнула принцеса Ума.
— Швидко виснажуються, — погодилася професорка Шікс.
Горт кинув погляд на Богді й Лейтена та подвоїв власні зусилля.
— А ви хотіли впоратися самотужки?
Але з’явилася інша проблема.
— Горте?
— Що.
— Мій зв’язок слабшає.
Горт підняв очі на бульбашку й зрозумів, що вона має на увазі — зображення в бульбашці ставало прозорим.
— О, заради Гака, — прогарчав Горт.
Він перевів сяйво пальця на себе і з приглушеним скриком вибухнув із одягу, перетворюючись на людину-вовка з велетенським тілом, майже виштовхнувши двох юнаків із-під мантії, але він притиснув їх до свого волохатого торсу, немов лев, що захищає своїх левенят. Зміїна шкіра щільно обтисла їх, Горт підняв кудлаті кулаки й гупнув по стіні: раз, два, три, останній із ревом...
І стіна провалилася.
Двоє хлопців і людина-вовк упали вниз на купу цегли, землі й трави, водночас як Агата, вибалушивши очі, спостерігала за ними крізь кулю. Вона чула віддалені ошелешені вигуки варти, а потім калатання набату. У кулі вирував чорний пил, схожий на шторм, закриваючи собою все; Агата притиснулася носом до скла, а вчителі й учні з’юрмилися довкола, відчайдушно прагнучи побачити, чи хлопці вижили.