— Тоді припиніть сваритися й допоможіть нам знайти вихід, — почувся голос професорки Даві.
Тедрос покрутився й побачив Декана й Ніколу біля кам’яних дверей Королівського грота: Нікола длубалася в замку шпилькою, а Даві тим часом стріляла заклинаннями в молдинг дверей лише для того, аби побачити, як вони розчиняються в повітрі.
— Звідси немає виходу, — прохрипів Тедрос, він вибрався з басейну, дозволяючи вогкому повітрю грота зігріти його тіло, і притулився до стіни біля Валентини. — Тато наклав щит проти чар у цій кімнаті, аби позбутися фей, коли Мерлін пішов. До того ж, як ви думаєте, чому вони перевели нас сюди, після того як було зруйновано підземелля? Це місце називається Королівським гротом не просто так — тато зробив тут сховок на той випадок, якщо на замок нападуть. Сюди не можна проникнути. Ми тут у пастці, так само, як і там.
— Ну, принаймні це єдине приміщення в замку, яке Ріан не переробив, присвятивши собі, — зауважив Вільям.
Тедрос глипнув на нього.
— Ми все бачили, коли нас вели нагору, — пояснив Богден. — Повсюди золоті Леви та бюсти Ріана, статуї без сорочки, щоб видно було його м’язи.
— Я не жаліюся, — жваво промовив Вільям. — Я провів у Камелоті все життя, і тепер замок має набагато кращий вигляд, ніж дотепер... — він помітив похмурий вираз Тедросового обличчя, — звісно, тепер він вульгарний і позбавлений смаку.
Тедрос провів пальцями по вкритому сіллю волоссю.
— Мабуть, не чіпав цю кімнату, бо її ніхто не побачить. Ця свиня все робить лише напоказ.
Він потер синці на м’язах живота й грудей... а потім помітив, що Аджа, Валентина, Богден і Вільям пильно спостерігають за ним.
— Що? — запитав Тедрос.
— Нічого, — хором відповіли вони й відвернулися. Тедрос опустив сорочку.
Тим часом Даві й Нікола відновили штурм дверей. Із зеленної сукні Даві осипалися крильця жуків, коли вона, стоячи навшпиньки, вистрілювала з пальця іскрами й намагалася знайти слабкі місця в чарівному щиті. Нікола присіла й зосереджено висолопила язик, вона копирсалася в нутрощах замка.
— Я жив у замку. Як гадаєте, я б знав, якби звідси існував вихід? — чіплявся до них Тедрос.
— А хіба не ти нам казав, що Добро ніколи не здається? Що Добро завжди перемагає? — уїдливо відповіла Нікола.
— Це коли я таке казав? — скривився Тедрос.
— Саме перед тим, як ти й Софі вирушили на Випробування казкою, — нагадала вона. — Подивись у своїй казці.
Тедрос насупився.
— Бачив би ти її на уроках, — пробурмотіла Даві.
Але зараз Тедрос думав про мить, коли він і Софі вирушали на Випробування разом. У ті часи він вірив, що Випробування казкою буде найбільшою перевіркою в його житті... що Софі — його справжнє кохання... що Добро завжди перемагає...
«Може, мені й справді потрібно перечитати мою казку», — подумав він. Бо коли він її проживав, то не міг бачити події виразно.
Випробування казкою взагалі не було випробуванням, порівняно з тим, чому він протистоїть зараз.
І Софі не була його справжнім коханням.
І Добро не завжди перемагало.
Власне, воно, може, уже ніколи не переможе.
У грудях завирувала паніка, наче заніміння від холоду минуло і його відчуття повернулися. Агата повернулася по нього. Вона дала йому нагоду битися за корону. Але в рейваху його якось спіймали. Знову.
«Забудь про корону, — думав Тедрос. — Ти не можеш навіть урятуватися, як належить».
Він повинен бути в Школі, біля Агати, плануючи помсту Ріану. Він мусить очолити війну, щоб повернути трон.
Богден схлипнув.
— Ми були так близько. Вільям і я були в королівській кареті. Ми відвели коней до Лісів, але не знали, де знаходиться Школа. Потім я пригадав, як принцеса Ума навчала в Лісовій групі кінської мови, тож я сказав коням відвезти нас до Школи... — він заплакав ще дужче. — А вони натомість відвезли нас назад до Ріана.
— Коні такі ж зрадливі, — зітхнув Вільям, попестивши Богдена по голові.
— А що саме ви сказали коням? — скептично запитала Нікола, усе ще працюючи над замком.
Богден вичавив декілька стогонів і жваве іржання.
— Це означає «прямуйте до Школи».
— Це означає «нагидьте мені на ногу», — повідомила Нікола.
Богден почав кусати губи.
— Це багато чого пояснює, — промимрив Вільям.
Професорка Даві болісно скрикнула, Тедрос розвернувся й побачив, що її палець димиться, а шкіра на ньому почервоніла.
— Байдуже, який щит наклав Артур на це місце, з мене годі, — промовила вона, виснажено опускаючись на мармурову лаву біля басейну.
Вони всі мали жахливий вигляд, але Даві була геть слабкою, ніби вона ніколи вже не могла оговтатися після того, що з нею зробила кришталева куля. Вона протяжно зітхнула.