— Першокурсники навіть іще не вивчали могрифікацію, — заперечила професорка Шікс, — не кажучи про те, щоб контролювати процес під таким натиском...
— А що, як хтось із нас відволікатиме піратів, поки решта рятуватиметься? — не поступалася Агата, її голос ставав дедалі тихішим. — Чи, може, використати заклинання... хоча б якесь... Має бути щось!
— Агато, — різко втрутився Юба. — Згадай перший урок Виживання в казках. Виживи. Я знаю, ти хочеш урятувати учнів. Але Емма й Ума мають рацію — нічого не вдієш. Поки що.
Агата простежила за поглядом гнома, спрямованим на Казкаря, який заціпенів над розгорнутою книжкою і малюнком цієї самої сцени — вежа Директора Школи... усередині ховаються діти... пірати вештаються внизу... Перо цілковито завмерло, кінчик зблискував, немов спостерігав за Агатою, допоки вона спостерігала за ним.
— Ти така сама, як усі найвідоміші герої, Агато. Уважаєш, що керуєш казкою, — зауважив Юба. — Гадаєш, що контролюєш власну долю. Що перо оживає за твоєю волею. Але це не завжди так, інколи казка керує тобою.
Агата опиралася.
— Щоб перемогти Зло, потрібно битися за Добро. Аби перемогти Зло, потрібні дії. Ви наказували мені не використовувати кришталеву кулю. Ви казали мені не посилати першокурсників до Камелота. Але так я врятувала людей!
— Якою ціною? — запитав Юба. — Ті, хто залишився, тепер можуть бути в ще більшій небезпеці, аніж дотепер.
Агата відчула, як у животі все обірвалося. Гном озвучив її найбільший страх: намагаючись урятувати Тедроса й решту, вона насправді прирекла їх. Вона повернулася до Естер, Горта й інших повернених, чекаючи, що вони підтримають її. Скажуть, що вона добре впоралася. Але вони мовчали з похмурими обличчями, наче на це питання не існувало правильної відповіді.
Колись було Добро і Зло.
А тепер вони жили на межі.
— А я кажу, що ми битимемося з цими розбійниками, — почувся інший знайомий голос.
Агата розвернулася й побачила Равана, Мону й Векса, які скупчилися в закапелку разом із іншими четвертокурсниками, яких вона не бачила, відколи минула битва в Чотирьох Кутах, усі були перев’язні й поранені.
— Відтоді як ми повернулися з пошуків слави, нас було замкнено в лазареті, нам залишалося лише почитувати книжки, шукати підказки про Змія та спостерігати, як першокурсники роблять нашу справу, — прогарчав Раван, тримаючи під пахвою книжку. — Це наша Школа, і ми маємо її захистити.
— Якщо ви битиметеся, ми теж, — озвався Богді, який сидів на підлозі з Лейтеном і першокурсниками — Щасливцями.
— Ми теж, — додала Лараліза й Нещасливці. — І суто між нами — ми маємо чисельну перевагу.
— Вовки теж мали, — відповів Горт. — Я не боягуз, але я знаю піратів, і вони б’ються нечесно. Тим паче в Ріана знаходиться моя дівчина, Софі, Даві й Тедрос. Я знаю, що ми маємо врятувати їх. Але ми не можемо вибігти звідси й загинути безглуздою смертю. Бо тоді вони дійсно приречені.
У вежі запанувала тиша.
Агата бачила в очах товаришів суміш страху й мужності, усі вони не зводили очей зі своєї очільниці.
Вона несвідомо кинула погляд на Естер.
— Це твоє рішення, Агато, — промовила відьма. — Ти Королева Замку, тут і в Камелоті, чи будь-де. Ми довіряємо тобі.
— Усі ми, — додала Анаділь.
Кіко й Ріна кивнули.
— Я теж, — сказала Беатрікс.
Горт схрестив руки.
Усі пильно подивилися на нього.
— Гаразд, гаразд. Я робитиму те, що вона скаже, — прошкабарчав Горт, — якщо вона не цілуватиме мою нову подружку так, як цілувала Софі.
— Оце пріоритети, — прошепотіла Дот.
Агата змислилася, вона дивилася на свою команду пошуковців, які залежали від неї, як командира... поранених однокурсників, яким кортіло кинутися в бій... на вчителів, які дивилися на неї, очікуючи вказівок так, як колись вона дивилася на них... на першокурсників, які ризикували своїм життям під її командуванням...
Вона завжди була бійцем.
Така вже вродилася.
Але Добро — це не те, ким ти є. Цього її навчила колись найкраща подруга. Добро — це те, що ти робиш.
Вона глибоко вдихнула й подивилася на свою армію. — Ми перечекаємо, — нарешті озвалася вона.
Усі полегшено видихнули.
І повернулися до тихих розмов між собою. Агата несподівано почула шкрябання в кутку...
Казкар знову малював, змінюючи малюнок вежі.
«Дивно», — подумала дівчина. У сцені нічого не змінилося.
Вона підібралася до столу Казкаря й притиснулася до стіни, щоб її не побачили у вікні, але так, щоб роздивитися, що саме малює перо.
Малюнок не змінився: Агата, учителі, друзі, учні ховалися у вежі, а внизу пірати обшукували берег. Але тепер Казкар щось домальовував...