Хтось увійшов до підземелля.
Чоботи загупали об камінь...
Два пірати в обладунках Камелота потягли повз камеру безвільне тіло юнака, тримаючи його попідруч. Юнак слабко опирався, одне його око заплило чорним, кітель і сорочка були пошматовані, скривавлене тіло було виснажене тортурами, які вони застосували після того, як закували його в кайдани на сцені.
— Тедрос? — прохрипіла Кіко.
Принц підвів голову; побачив друзів, сіпнувся до них, вибалушивши здорове око...
— Де Агата? — видихнув він. — Де мати?
Вартові вдарили його по ногах і потягли коридором у непроглядну темряву, а потім укинули в камеру в самому глухому куті підземелля.
Але зі свого місця Естер здалося, що та камера в кінці коридору вже зайнята, бо, вкинувши туди Тедроса, вони звільнили в’язня, точніше трьох в’язнів, які тепер сунули коридором, вільні від кайданів.
Коли ця трійця колишніх полонених вигулькнула з пітьми, Естер, Анаділь і Дот притиснулися до ґрат і опинилися ніс у ніс із іншим ковеном. Змучена трійця повільно пройшла повз: у сірих туніках, із сивим волоссям до талії, висушеними кінцівками, сухою, запорошеною шкірою — усі троє мали однаково видовжені худі шиї й обличчя з високими, мавпячими лобами, вузькі, потріскані губи й мигдалевидні очі. Вони самовдоволено посміхнулися професорці Даві, а потім вийшли за піратами з підземелля, і двері за ними зачинилися.
— Хто ці жінки? — запитала Естер, рвучко розвернувшись до Даві.
— Сестри Містраль, — похмуро промовила Декан. — Радниці короля Артура, які довели Камелот до зубожіння. Артур призначив Містралей, коли Ґвіневера покинула його. Після смерті Артура вони мали повну владу над Камелотом, а потім Тедрос виріс і запроторив їх до в’язниці. Якою б не була причина, через яку Ріан звільнив їх, це не може бути доброю новиною.
Вона гукнула в кінець коридору.
— Тедросе, ти мене чуєш?
Відлуння Ріанової промови заглушило будь-яку відповідь, якщо вона взагалі була.
— Він поранений! — сказала Даві учням. — Ми не можемо його просто так залишити. Ми мусимо йому допомогти!
— Як? — стривожено промовила Беатрікс. — Щури Анаділь пішли, а ми тут зачинені. Його камера знаходиться в іншому кінці...
Аж раптом вони почули, як двері підземелля знову відчинилися.
На сходах залунали тихі кроки. Хтось спускався вниз. Тінь ковзнула стіною, а потім змістилася на ґрати камери. У мерехтливому світлі смолоскипа з’явилася постать у зеленій масці. Вузький костюм із чорних вугрів висів окремими стрічками, оголяючи молодий, блідий торс у плямах крові.
Усі в камері притиснулися до стін. Професорка Даві теж.
— Але ж т-т-ти мертвий! — скрикнув Горт.
— Ми бачили твоє тіло! — сказала Дот.
— Ріан убив тебе! — додала Кіко.
Крижані блакитні очі Змія зблиснули крізь маску. Із-за спини він дістав одного зі щурів Анаділь, гризун пручався в його долоні.
Змій підняв палець, і лускатий чорний вугор на його пальці перетворився на гострий ніж. Щур моторошно завищав...
— Ні! — закричала Анаділь.
Змій штрикнув щура в серце, а потім жбурнув його на землю.
— Мої вартові шукають тих двох, яких ви послали на пошуки Мерліна й Агати, — промовив він хрипким, різким голосом, ідучи геть. — Коли я знайду наступного, уб’ю ще й одного з вас.
Він навіть не озирнувся. Залізні двері гупнули за ним.
Анаділь виповзла вперед, потяглася крізь ґрати й згребла щура в долоні... але було пізно.
Вона плакала, притискала тваринку до грудей, скулившись у кутку камери.
Горт, Нікола й Дот спробували її заспокоїти, але вона ридала так сильно, що аж здригалася.
І лише коли до неї доторкнулася Естер, Анаділь почала поступово заспокоюватися.
— Він так злякався, — хлипала Анаділь; відірвавши шмат тканини від своєї сукні, дівчина загорнула в нього тільце щура. — Він дивився на мене, розуміючи, що ось-ось помре.
— Він до самого кінця був відданим поплічником, — заспокоювала Естер.
Анаділь сховала обличчя на плечі подруги.
— А як Змій дізнався, що інші щури шукають Мерліна й Агату? — вирвалося в Горта, наче час на скорботу було вже вичерпано.
— Забудь про це, — озвалася Нікола. — Як так сталося, що Змій живий?
Усередині Естер усе обірвалося.
— Те, що я бачила в дірі... я не думала, що це може бути правдою... — сказала вона, зиркнувши, як демон продовжує довбати шпарину в камені, не помітивши Змія. Дівчина розвернулася до решти. — Це був ковзун.
— Отже, він увесь час підслуховував? — припустила Беатрікс.
— Це означає, що він знає все! — підсумував Горт, указуючи на дірку. — Тепер ми не зможемо послати Софі повідомлення. Мабуть, ковзун досі там, підслуховує просто зараз!