Софі озирнулася на замок, до якого, перешіптуючись, у сутінках стікалися правителі з похмурими обличчями. Відтоді від них не було жодної звістки.
Серце Софі закалатало. Вона мала розповісти їм правду про Ріана. Про Змія. Про все. Раніше вони б нізащо їй не повірили, ці правителі. Після всього, що Ріан зробив, аби врятувати їхні королівства. Але вони могли повірити їй зараз. Їй лише потрібно було знайти спосіб, як із ними поговорити...
Ставок збрижився, коли на траві позаду неї почулися кроки, і у воді відбився блідий юнак із мідним волоссям.
— Кристал, — промовив Джапет, він був у самих лише бриджах, його тіло й обличчя були вкриті обпіками від гарячого шоколаду Дот. — Перші літери твоїх казок складалися в це слово. Ось як ти домовилася з Агатою про кришталеву кулю. Маю визнати, розумно.
Софі нічого не відповіла, спостерігаючи, як робітники встановлюють оздоблену плаху з темної деревини із заглибленням для голови.
— Коли Містралі розповіли, що ми сини Артура, я їм не повірив, — продовжив Джапет. — Але перо мене переконало. Перо показало мені й Ріану наше майбутнє. Майбутнє з тобою. Ти мала стати королевою одного з нас — іншому твоя кров мала не дати померти. Ми мусили тримати тебе на своєму боці й тоді мали стати непереможними. Таке майбутнє нам обіцяло перо.
Від його холодного подиху її шиєю пішли мурахи.
— Звісно, ти думаєш: «Яке перо?» Левогрив не може бачити майбутнього. І Казкар теж. До того ж ми не відвідували твою дорогоцінну Школу. Тож що це за перо? Оце ти й маєш з’ясувати, розумна маленька кицько. Так само, як мій брат має усвідомити, що не можна довіряти дівчині, навіть якщо це його новенька яскрава королева. Він уважав, що, якщо він залишить життя декільком твоїм друзям, ти підкорятимешся йому. Але тепер зрозумів, що я йому казав правду весь цей час. Єдиний шлях отримати відданість королеви — це тримати її на вістрі страху. Знищити все, що вона любить. Ти вважаєш, що твоя кмітливість врятує тебе. Відчай знищує розум. Ось чому всі твої друзі невдовзі помруть. Брат помилявся, уважаючи, що тебе можна мотивувати, але він засвоїв цей урок...
Його губи торкнулися її вуха.
— Із дівчиною не можна домовитися, так само, як зі Змієм.
Софі розвернулася, подивилася в його безжалісні блакитні очі.
— Гадаєш, Агата дозволить вам стратити Тедроса? Гадаєш, Школа не прийде рятувати Декана? Вони всі прийдуть.
Змій посміхнувся.
— А ми на це й розраховуємо.
Він лизнув язиком її губи...
Софі розмашисто вдарила його по голові, розбивши скроню Ріановою діамантовою обручкою, кров потекла обпеченою щокою його брата.
Джапет рвучко схопив дівчину за зап’ясток, і на мить Софі подумала, що він зламає їй руку, мов соломину. Дівчина вирвалася, нажахана...
Але потім відчула вже знайомий укол болю й побачила, що з долоні крапає кров, ковзун повертається на обладунки Джапета... а шкіра обличчя й грудей юнака знову бездоганно здорова.
Він відступив, посміхаючись, коли до нього підбіг чорний кінь, Джапет розвернувся й заскочив на нього. Позаду верхи на конях під’їхали двадцять піратів у чорних сорочках, бриджах і балаклавах, вони тримали мечі, списи й палиці. Джапет викликав чорні обладунки Змія й подивився на Арана.
— Відведи її до замку. Це наказ брата.
Джапет опустив очі на Софі.
— Королівська Рада хоче бачити її.
Софі розширеними очима спостерігала, як Змій і пірати помчали схилом вниз, геть за замкові ворота, перетворившись уночі на темні тіні.
— Король покличе, коли ти будеш йому потрібна, — сказав Аран, який супроводжував Софі з перев’язаною долонею до подвійних дверей Блакитної бальної зали.
До нього підбігла покоївка й щось прошепотіла на вухо.
Щось про Палату мап.
— Ані руш, інакше я розітну тебе навпіл, — наказав Аран і пішов за служницею.
Він потягнувся назад і зірвав шубу з Софі.
— Це не є частиною твоєї уніформи.
Софі розуміла, що краще не сперечатися. Але коли він пішов, вона навшпиньки підібралася до дверей бальної зали й прочинила в них шпарину, достатню, аби зазирнути один оком.
Сотня правителів зібралися в найбільшій залі замку, вони сиділи за скупченням круглих столів, що були схожі на місяці в орбіті Ріанового трону, який блищав на піднесеному помості в центрі кімнати. Король головував у чистому блакитно-золотому мундирі, Екскалібур висів збоку на талії, Софі помітила, що кожен чарами написав своє ім’я на табличках перед собою, імена мерехтіли й тремтіли, немов живі картинки, — султан Шахзабаху, королева Раджашага, король Веселорозбійників, Великий візир Кіргіосу. Сама бальна зала вкрай відрізнялася від того затхлого, пошарпаного місця, яке Софі пам’ятала: стіни й колони були викладені блакитною мозаїкою, підлога прикрашена гербом Лева, а під стелею красувалася велетенська голова Лева з блакитного скла, у якій відбивався трон.