«Немов ті риби в Школі, — задумалася Софі. — Як швидко вони міняють думку».
— Я прикличу свою королівську варту, — проголосила королева Махадеви. — Вони знайдуть заколотників.
— Мої люди приєднаються до ваших, — долучився міністр Буркітливих пагорбів.
— Я не пущу варту Нещасливців у своє королівство, — гаркнув король Лисячого лісу.
— Я теж, — сказала королева Гіллікіну. — І поки ви надішлете повідомлення вашій варті, заколотники нападуть на ще більше королівств. Вони знають, що ми всі зібралися на весілля. Наші королівства є вразливими, і заколотники пересуваються занадто швидко, аби ми встигли сповістити про небезпеку й організували оборону. Нам потрібно, аби король Ріан і його люди вирушили на допомогу негайно.
Залою прокотилися схвальні вигуки, а потім усі подивилися на короля.
— Хочете, аби я зупинив напади Агати? — запитав він, відкинувшись на троні. — Ви хочете, аби я ризикував своїм життям і життям моїх лицарів? Ну, тоді я чекаю, аби ви у відповідь виказали вашу відданість.
Його палець засвітився, і перед кожним обличчям з’явилося блакитне полум’я, воно тріпотіло в повітрі.
У Ріанових очах жевріло відображення сотні вогнів.
— Спаліть ваші каблучки, — наказав він. — Спаліть їх і доведіть свою віру в мене, а не в Агату і її Школу. Я чи Казкар. Тоді я допоможу вам.
Правителі заціпеніли, вибалушивши очі.
Погляд Ріана став важчим.
— Ті, хто хоче мого захисту... спаліть їх негайно.
Серце Софі зупинилося.
Правителі обвели поглядами кімнату.
Якусь мить ніхто не поворухнувся.
Потім король Лисячого лісу стягнув срібну каблучку й поклав її в блакитне полум’я.
Каблучка розплавилася — хрусь! Пш-ш-ш! Пух! — і вибухнула хмаринкою сріблястого диму.
Королева-фея Гіллікіну й повелитель Крижаних рівнин обмінялися поглядами. Але каблучки не зняли.
А королева Джант-Джолі зняла.
І вкинула в полум’я.
Хрусь! Пш-ш-ш! Пух!
І сріблястий джгут.
Жоден більше не зрушив із місця.
Полум’я згасли й зникли.
— Дві каблучки, — промовив Ріан. — Відправте людей на захист Лисячого лісу й Джант-Джолі від подальших нападів, — наказав він, зиркнувши на Королівську Раду. — Решта тепер самі по собі.
Софі полегшено прихилилася до дверей, вдячна більшості правителів, що опиралися королю, і раптом побачила, що Ріан дивиться на неї так, ніби весь час знав, що вона там. Він змахнув пальцем, і двері розчинилися, перш ніж вона встигла відступити. Софі не втрималася і влетіла в залу, важко впавши на мармурову підлогу.
Вона повільно підняла очі, уся Королівська Рада витріщалася на неї.
— Моя кохана, — проворкотів Ріан.
Софі підвелася, біла сукня пекла, як ніколи.
— Перед сьогоднішньою стратою Рада має до тебе декілька запитань, — сказав король. — Можливо, твої відповіді допоможуть їм прийти до тями.
Двоє вартових непомітно стали позаду. Біба і Тьяго. Софі бачила, що вони тримають руки на мечах.
«Погрожує».
Софі повернулася до правителів, спокійна й зібрана.
— Я до ваших послуг, — промовила вона.
Королева-фея підвелася.
— Агата нам ворог?
— За нападами стоїть Школа? — запитав Льодяний велетень із Крижаних рівнин, теж підвівшись.
— Тедрос має померти? — запитала королева Уті, ставши на подушки.
Софі бачила в їхніх обличчях страх. У всіх обличчях. Напруження в кімнаті було таким щільним, що воно стискало її горло, позбавляючи голосу.
Вона має промовити лише єдине слово.
«Ні».
Пірати її вб’ють, але буде пізно. Ліси дізнаються, яке чудовисько сидить на троні. Тедроса й друзів буде врятовано. Ріана згодують вовкам.
Софі подивилася в мертві скляні зелені очі короля, на його криву посмішку. Із такою самою посмішкою на неї дивився Джапет, коли розповідав, що тепер брат буде до неї безжалісний. Після того як вона використала казки Левогрива, щоб зв’язатися з Агатою. Але навіть так вона досі була потрібна Ріану. Її підтримка змусить решту правителів танцювати під його дудку. Покликати її, звісно, було ризиковано. Але Ріан міг би присягнутися, що Софі завжди робить те, що краще для неї. Що вона підтримає його, аби зберегти собі життя. Що для неї власне життя дорожче за правду.
Софі рішуче подивилася у відповідь.
Він прорахувався.
Ріан уторопав, що вона збирається зробити.
Він скочив на ноги, його обличчя зблідло, ставши схожим на Джапетове. Софі вже відкрила рота, аби відповісти Королівській Раді...
А потім декого помітила.
За крайнім столом, біля вікна. Чоловіка в коричневій куртці й каптурі, його обличчя приховувала тінь. Він грався срібною каблучкою на руці, у ній відбивалося місячне світло, і це привернуло увагу Софі.