Вона прочитала ім’я на табличці.
Серце Софі злетіло, немов ним вистрілили з гармати.
Чоловік у каптурі зробив різкий рух головою, дав чіткий знак, як їй відповісти на питання правителів.
Софі вгледілася в білки його очей, які блищали з темряви під його каптуром.
Вона повернулася до тих, хто запитував.
— Так, — промовила вона. — Агата — ваш ворог. Школа стоїть за цими нападами. Тедрос має померти.
Присутні загули, немов стривожений вулик.
Ріан на троні витріщився на Софі.
Раптом до нього підбіг Аран, який стискав великий пергаментний сувій...
Софі не стала чекати, коли отримає нагоду роздивитися, що там. Ріан відволікся, і вона кинулася до зали, туди, де бачила чоловіка в каптурі. Але тепер їй не було його видно, бо правителі юрмилися навколо столів, жваво розмовляли і вказували на свої каблучки, підвищуючи голоси.
Позаду Ріан і Аран сперечалися над мапою — Мапою пошуків Змія — і зі свого місця Софі здалося, що фігурки... зникли.
«Мабуть, я помилилася», — подумала Софі.
А потім помітила, що Ріан підняв погляд і шукає її...
Софі сховалася під столами й почала навприсядки пробиратися в інший бік зали. Вона бачила, як правителі потоком полилися з дверей, наказуючи прислузі викликати їхній транспорт, а інші залишилися, гаряче сперечаючись. Вона помітила, що Льодяний велетень із Крижаних рівнин і королева Гіллікіну стали разом у кутку, викликали чарівний вогонь і одночасно спалили свої каблучки. Хрусь! Пш-ш-ш! Пух!
— Софі! — погукала королева Джант-Джолі, вона поквапом рушила до Софі.
Софі залізла під стіл і поповзла крізь лабіринт ніг і стільців, повз оздоблені чоботи й пишні подоли, дівчина чула голоси й тріск полум’я, і тепер іще дюжина каблучок горіли й лопалися. А потім вона заповзла під останній стіл і вибралася з іншого боку, саме там, де сидів чоловік у каптурі...
Але його вже не було.
Залишилася лише королівська табличка, спереду мерехтіло й звивалося його ім’я.
Софі впала на його стілець, серце обірвалося. Може, він їй привидівся? Може, вона марно збрехала правителям? І втратила шанс урятувати себе й друзів? Може, вона щойно підписала смертний вирок Тедросу? Софі взяла табличку в тремтячі пальці.
І побачила.
На звороті таблички.
Крихітні чарівні літери, які випаровувалися, щойно вона їх читала.
Змусь його думати, що ти на його боці
Софі підняла погляд. Ріан крокував до неї в супроводі піратів.
Дівчина крадькома перевернула картку й прочитала ім’я чоловіка, який залишив їй повідомлення, написане темно-зеленими літерами.
КОРОЛЬ ВЕСЕЛОРОЗБІЙНИКІВ
Останнє слово мінялося, зникаючи, воно весело підморгнуло, немов капосна фея...
ВЕСЕЛОРОЗБІЙНИКІВ
ВЕСЕЛО РОЗБІЙНИКІВ
ВЕСЕЛІ РОЗБІЙНИКИ
15 Єдиний Істинний Король
— Тедрос загине, якщо ми не завадимо страті, — казала Агата, вона стояла в тіні вікна Вежі Директора Школи, повідомлення Левогрива виблискувало в небі за її спиною. — А якщо він загине, Ліси належатимуть Ріану. Ліси належатимуть божевільному. Двом божевільним. На кону стоїть наш світ.
Ми не можемо дозволити їм перемогти. Не давши Тедросу шансу битися за свій трон. — Вона глибоко вдихнула. — Але спочатку ми маємо вибратися з цієї вежі, так, аби люди Ріана нас не помітили.
Її армія дивилася у відповідь, з’юрмившись у кімнаті Декана, як ті сардини в банці.
— Якщо Ріан планує на світанку стратити Тедроса, тоді інші бранці теж у небезпеці, разом із Кларисою, — зауважив професор Менлі, обводячи поглядом учителів. — Агата має рацію. Ми маємо щось робити.
Професорка Анемона ковтнула повітря.
— Скільки їх там зараз унизу?
Агата підкралася до вікна між зіщуленими першокурсниками й визирнула назовні. Декілька людей Ріана тинялися перед замком, рубаючи мечами клумби з лілеями, тимчасом як червоні й жовті квіти хапали та душили їх. Крізь скло замку Школи Добра Агата бачила, як решта піратів крадуться Сховищем Гензеля, трощать зали з цукерок, а ті у відповідь плюються сиропом, приклеюють загарбників до стін, немов мух до павутиння. Були ще пірати, які кружляли навколо замку Школи Зла, вони запалювали в коридорах димні бомби, аби витравити свою здобич, але бомби рикошетили й вибивали їх із балконів. Із обох замків лунали перелякані вигуки, коли вмикалися захисні чари, затримуючи просування солдатів.