А потім зник. Як і ті два.
Але тепер загорівся ще один лебідь... ні, десять... ні, навіть більше. Вони згорали так швидко, що Агата не встигала рахувати, — хрусь! Пш-ш-ш! Пух! І вони зникали зі сталі Казкаря.
— Що відбувається? — стурбовано запитала професорка Анемона.
«Це може означати лише єдине», — подумала Агата.
— Вони спалюють свої каблучки, — промовила вона. — Правителі спалюють свої каблучки.
Серце почало важко калатати.
Усе, що робив Ріан...
Рятував королівства від Змія.
Обрав Софі королевою.
Брехав за допомогою Левогрива.
У нього весь час був грандіозний план.
— Йому потрібен не Камелот, — сказала вона, відчуваючи, як напружився її голос. — Ріану потрібен Казкар. Аби знищити його. Аби стати ним. Правити, як Єдиний Істинний Король.
— Дурня, — скипів професор Менлі. — Ми вже сказали тобі, що цьому немає доказів!
— Але чому тоді Казкар привів нас до книжки? — наполегливо промовила Агата. — Він хотів, аби ми побачили саме це. Правителі спалюють каблучки. Щось відбувається. Щось, що змушує їх присягати на вірність Ріану, замість Казкаря. Замість Школи. А саме їхня відданість підтримує життя Казкаря. Якщо всі вони спалять свої каблучки... якщо карбування зникне... тоді Ріан контролюватиме Ліси. Теорія професора Сейдера правильна. Ось чому цього разу Казкар робить більше, ніж просто записує нашу казку, — він заходить наперед, аби попередити нас про небезпеку... дає підказки... Ви не бачите? Казкарю потрібна наша допомога. Казкар просить про допомогу.
Професор Менлі замовк. Решта вчителів теж.
— Людина володітиме чарами пера... навіть Рафал на таке не спромігся, — пригнічено промовила професорка Анемона.
— Ріан стане непереможним, — промовив Горт.
— І навіть більше, — застерегла Агата. — Ти чув Сейдера. Єдиний Істинний Король отримає сили Казкаря. Але під владою людини ці сили будуть неконтрольованими. Ріан отримає змогу за допомогою Левогрива писати, що заманеться... і це оживе. Уявіть, усе, що пише Левогрив, стає справжнім. Усе, чого забажає Ріан, справджується. Ви гадаєте, що він збирається роздати всім у Лісах торбину золота і поні? Ні, він прагне влади Казкаря з якоїсь певної причини. Я ще не знаю, із якої саме, але певна, що це не передбачає нічого доброго. Звісно, ми не матимемо нагоди це побачити. Він може написати, що мене з’їли вовки, і вовки прийдуть, аби мене зжерти. Він може написати, що Школа зруйнована, і та розсиплеться на порох. Він зможе знищувати королівства. Повертати мертвих. Лише одним змахом пера. Ріан отримає контроль над кожною душею в Лісах. Він отримає контроль над усіма казками, із минулого й теперішнього. Увесь наш світ буде залежати від його милості. Навіки.
Усі мовчали, проекція Естер згасла. Навіть нічний вітер на вулиці стих, тільки дрібний дощ продовжував шелестіти, наче пірати теж прислухалися.
— Поцілуйте мене в дупу! Усі разом! — скрикнув голос.
Усі розвернулися до кудлатого триокого Боссама, який стояв у кутку, тримаючи емблему лебедя, яку він відірвав від форми.
— Я знав, що зможу! — вихвалявся він. — Це все Касторові стратегії для навчання поплічників. Знаєте, ті, якими ми скористалися на випробувані Золота гусака. Крок 1: Наказуй. Сказав лебедям, що ми загинемо, якщо вони не допоможуть нам, а якщо загинемо ми, загинуть і вони. — Він кинув уїдливий погляд на Богді й посміхнувся Пріянці. — Одразу знявся.
Кастор підняв голову, поворухнувшись.
— Божевільний намагається контролювати наші душі, усі Ліси ось-ось загинуть, а ти вовтузишся зі своїм одягом.
У вежі почулося, як перо почало шкрябати на папері...
Агата розвернулася й побачила, що Казкар знову пише... додає деталі до малюнка, який вона вважала завершеним...
Тепер на малюнку було щось на стежці Софі, переході між Злом і вежею Директора Школи.
Перо змахами малювало лінії, рухаючись украй поволі.
Над містком туманився дощ.
А в дощі...
«Тінь», — зрозуміла Агата.
Наближалася до їхньої вежі.
Висока, масивна постать, на обличчя натягнутий чорний капелюх.
Людина щось несла на плечі.
Шлунок Агати стиснувся.
— Пірат, — промовила вона.
Учні рвучко попідскакували з підлоги, відступаючи від вікна...
Агата розвернулася й побачила тінь наживо, вона кралася містком до вежі Директора Школи.
Дощ поряснішав, приховуючи обличчя під чорним капелюхом, Агата досі не могла роздивитися обличчя пірата. І те, що він тягнув на плечі. Він був не в срібній кольчузі, а весь у чорному вбранні. Шкіряний плащ розвівався на вітрі.
«Мабуть, це якийсь вищий чин, — подумала Агата. — На кшталт Кея».