Пірат рухався неквапливо, шкутильгав на праву ногу, високі чорні чоботи гупали об камінь.
Кастор було кинувся в напад, але Казкар вистрілив блискавку повз його голову, і вчителі відтягли його.
Першокурсники сховалися за ним.
— Сигналізація на містку, — просипіла професорка Анемона. — Вона його затримає!
І дійсно, із напису «До Софі» з’явився червоний промінь, який пройшовся обличчям чоловіка.
Світло стало зеленим і пропустило його.
— Чи ні, — промовив Горт.
— Певно, він якось ошукав її... — підсумувала Ріна.
— Це смішно. Ми ж не зграя гусей, які ось-ось потраплять у пиріг, — спалахнула Естер. — Він один, а нас ціла Школа.
Вона повернулася до Анаділь.
— Готова?
— Однією лівою, — спокійно відповіла Анаділь.
Із шиї Естер, немов бомба, вибухнув демон, налившись кров’ю, він вилетів у вікно й ударив пірата в обличчя. Одним стрибком Естер і Анаділь пірнули у вікно й притиснули розбійника до містка.
— Заждіть мене! — вигукнула Дот, кинувшись за ними, вона перестрибнула підвіконня, але, скрикнувши, гупнулася на місток.
Позаду учні витріщилися, як Естер і Анаділь б’ються з піратом.
— Чого чекаєте? — гаркнула Агата. — В атаку!
Її армія заревіла й ринула крізь вікно, аби допомогти подругам. Вони натовпом закидали лиходія ударами, копняками й любительськими закляттями приголомшення, Дот продиралася крізь юрбу, відштовхуючи першокурсників, рішуче налаштована приєднатися до ковену й узяти своє. Вона із сяючим пальцем проштовхалася до пірата, уже готова перетворити його одяг на шоколадну локрицю, що зв’яже його, наче мотузки...
А потім побачила його обличчя й закричала.
— Годі!
Нападники зупинилися, усі розвернулися до Дот, спантеличені.
Усі, окрім Агати, яка в місячному світлі тепер роздивилася закривавлене, побите обличчя пірата.
І пірат був геть не піратом.
— Татко? — ахнула Дот.
Зіщулившись на каменях, на неї спозирав Шериф Ноттінгему, його скуйовджене волосся було мокре від дощу, борода просочилася кров’ю, а праве око набрякало.
— Мені дуже, дуже не подобаються твої друзі, — прогарчав він.
— Що ти тут робиш? — запитала Дот, поки вона, Естер і Анаділь, засоромившись, допомагали йому підвестися, на останніх двох Шериф кинув ядучий погляд.
Його обличчя скривилося від болю, він проігнорував доньку й подивися просто на Агату.
— Якщо хочеш урятувати свого хлопця, маєш вирушати негайно.
У грудях Агати знову все стиснулося, вона зиркнула з містка на замок.
— Вирушати куди? Шляху немає... там пірати... вони наближаються...
А потім уторопала, що вони не наближаються.
Бо вона взагалі не бачила ніяких піратів.
На містку. У Школі Зла. У Школі Добра.
Усі до одного. Зникли.
«Це пастка», — думала вона.
— Немає часу на дурниці, Агато, — прогарчав Шериф. — Ріан збирається вбити не лише твого хлопця. А їх усіх, разом із Даві.
Це вразило Агату, немов удар у живіт. Вона бачила, як пополотніли вчителі. Горт теж, злякавшись за Ніколу.
— Бери найкращих своїх бійців, — наказав Шериф, він розвернувся, аби піти. — Діти й учителі залишаться, аби захищати замок.
Агата задихалася.
— Але ж я сказала! Немає жодної можливості вибратися звідси неушкодженими! Та навіть якби й була, ми не встигнемо до Камелота...
— Є, — промовив Шериф, знову повернувшись до неї.
Він підняв руку й простягнув знайому сіру торбину, її клапті були зшиті докупи, усередині щось борсалося.
Його закривавлені губи скривилися в посмішці.
— Так само я подбав і про піратів.
16 Що змушує твоє серце битися?
Я знаю, де Мерлін. Це мені він послав те пасмо волосся зі щуром Анаділь. Він знав, що я зрозумію. Але те, що я знаю, нічого не варте, допоки я комусь не розповім.
Комусь, хто знайде Мерліна, якщо я і Тедрос загинемо. Хтось, недосяжний для пазурів Ріана.
Я маю розповісти, перш ніж опуститься сокира. Але кому?
І як?
Коли нас витягли з Королівського грота, натягнувши на голови ці затхлі мішки, єдині відчуття, що мені залишилися, — це запахи й звуки. Я відчувала, як мене штовхають угору сходами, мої коліна наштовхувалися на інших полонених. Я впізнала тверду Тедросову руку й учепилася в його спітнілу долоню, а потім нас розтягли. Богден заспокоював Вільяма, який почав хлипати; гупали каблуки чобіт Валентини й Аджі; Нікола втягувала повітря й затамовувала подих, як тоді, коли вона глибоко задумувалася. Невдовзі моя сукня торкнулася гладеньких мармурових стін, крильця жуків зашурхотіли, опадаючи, мої коліна підігнулися, і я опустилася на підлогу сходового майданчика. Сили, завдяки яким я трималася, покинули мене. Запахло м’ятою й гіацинтами. Мабуть, ми знаходилися на веранді Блакитної вежі, над садом, де росли гіацинти. Так, тепер я чула спів птахів, таких же, що співали під вікнами королівської спальні, де Агата залишила мене відпочивати, коли я приїхала до Камелота.