Але ці відчуття не були єдиним, що скеровувало мене.
Я мала ще й шосте відчуття, яке притаманне лише феям-хрещеним.
Відчуття, що збурює кров і викликає поколювання в долонях.
Відчуття, що казка рухається до кінця, і він не той, яким мав бути, і єдине, що може повернути казку в правильне русло, — утручання феї-хрещеної.
Саме через це відчуття я допомогла Попелюшці в ніч балу. Саме через це відчуття я змусила Агату подивитися в дзеркало, коли вона хотіла поступитися своїм Довго та Щасливо. Через це відчуття я приїхала в Камелот перед нападом Змія. Мої друзі, учителі, безумовно, вважали останнє помилкою — утручанням у правила Казкаря, що виходило поза межі повноважень феї-хрещеної. Але я зроблю це знову. Король Камелота не загине на моїх очах. Не лише тому, що він король, але тому, що він є моїм учнем і завжди ним буде.
Надто багато моїх юних підопічних утратили життя — Чаддік, Трістан, Міллісент...
Досить.
Але ж яким буде наступний мій крок? Я знала, що він є. Я відчувала, що моя інтуїція загострюється. З’явилося знайоме болісне відчуття надії й страху, яке казало мені, що я можу виправити цю казку.
Це був внутрішній поклик феї-хрещеної.
Із цієї ситуації був вихід.
Я чекала на відповідь, нерви не витримували... Але нічого не прояснювалося.
Поряд застогнав Тедрос, він відчайдушно пручався в руках варти. Він усвідомив, що нас переможено, і тепер нічого не відділяє його від сокири.
Вітер став потужнішим, накинувшись зусібіч, запах уранішньої роси посилився, і на мить мені здалося, що ми зовні замку. Як ніколи близькі до смерті. Але потім я второпала, що під ногами досі відлунює мармурова підлога. Решта були не в змозі ясно думати. Я чула їхню паніку: хлипання Вільяма перетворилися на ридання, Валентина шипіла й проклинала, Тедрос човгав ногами — намагався зупинитися...
А потім усе стихло.
Вартовий відпустив мене.
Зауваживши тишу навколо, я зрозуміла, що решту полонених теж звільнили.
Я чула, як із чиєїсь голови стягнули мішок.
А потім пролунав Тедросів голос:
— Що?
Я теж стягнула мішок, як і решта. У всіх нас був однаковий отетерілий вираз, наші обличчя були припорошені брудом від картоплі.
Ми опинилися в їдальні Блакитної вежі, яка виходила на веранду. Небо аметистового кольору передвіщало швидкий світанок. Довгий обідній стіл був зроблений зі скляної мозаїки, у центрі зі шматочків блакитного скла було викладено голову Лева. Стіл був сервірований чудовими наїдками. На зелені боби була викладена рожева оленина, нарізана у формі сердець. Були ще мариновані нирки кроля зі смарагдовою петрушкою, курячі яйця на листковому тісті, холодний огірковий суп із жовтими помідорами, біла ікра, присипана суцвіттями цибулі, консоме з червоного грейпфруту. Шоколадний мус плавав у ванільній піні.
Навколо столу стояло сім стільців, кожний підписаний іменем когось із нас.
Ми витріщилися одне на одного, немов потрапили до іншої казки.
Вартові теж майже зникли. Залишилося лише двоє, у повних обладунках, по одному біля кожних дверей.
Нарешті, наче отримавши удар у живіт, я усвідомила.
Нікола теж.
— Це наша остання трапеза, — промовила вона, дивлячись на кам’яні поруччя балкона.
Ми скупчилися за її спиною й подивилися на ешафот на верхів’ї пагорба, який виблискував при місячному світлі. Посередині лежала темна дерев’яна колода.
Тедросів кадик смикнувся.
Раптом над головами з’явилися дві тіні й на перехід над нами вийшла Софі. Вона була з Ріаном, щось йому шепотіла. Я побачила її обличчя лише на мить — вона мала спокійний і зацікавлений вигляд, немов ішла з Ріаном із власної волі. Вона поклала руку на біцепс короля. І навіть не помітила нас.
А потім вони пішли.
У кімнаті запанувала тиша. Тедрос глипнув на мене. Коли він побачив, як Софі мило прогулюється з Ріаном, це глибоко вразило його. Як і мене. Мої юні підопічні відчули мою тривогу.
— Ходімо, — озвалася я, скориставшись авторитетом Декана, і зайняла своє місце за столом.
Я не зголодніла й не хотіла їсти, моє тіло заслабло не через голод. Але мені було потрібно, аби вони зберігали спокій. Мені був потрібен час, аби подумати.