Але дехто зрозумів.
Сидячи на іншому боці столу.
Тедрос повернув до мене погляд, його очі блищали, як колись очі Попелюшки й Агати.
Принц прокинувся.
Нічого зі сказаного потім уже б не мало значення.
Коли настав час, жоден із нас не опирався.
Увірвалися солдати, котрі відірвали нас від нашого бенкету й зв’язали руки мотузками. Татуйований пірат відповідав за Тедроса, він замкнув на шиї принца іржавий нашийник, наче на собаці, і потягнув за шворку. Вони виштовхали нас із їдальні, повели коридором і переходом до сходів, які вели вниз у двір. Із двору було близько до ешафоту, який розташовувався на пагорбі, що спускався до розвідного мосту й зовнішніх воріт. Над замком піднімалася золотава яса, сонце ось-ось мало зійти.
Першокурсники здригалися, вони не зводили очей із ешафоту, де пузатий чоловік у чорному каптурі, чорному шкіряному жилеті й шкіряному кілті тренувався замахуватися мечем. Коли ми підійшли ближче, чоловік у каптурі глипнув на нас і посміхнувся крізь маску. Першокурсники зіщулилися.
Але не Тедрос.
Тепер у ньому щось змінилося. Попри пошматований одяг, побите тіло й те, що татуйований пірат тягнув його на шворі, принц виглядав сильнішим, наче він був рішуче налаштований на боротьбу. Наші очі зустрілися, і в мене знову з’явилося те відчуття впевненості, що я зможу це виправити. Що існує порятунок із цієї смертельної пастки.
А потім я усвідомила...
Щоразу, як у мене з’являлося це відчуття, я дивилася на Тедроса.
Він кинув на мене зацікавлений погляд, немов здогадався, що я щось знаю.
Перед ешафотом, стоячи спинами до замку, зібралися сто правителів Лісів у найкращих вбраннях. Вони приїхали в Камелот на весілля Ріана, а тепер дізналися, що до урочистостей додали ще й страту. Перше, що впадало у вічі: вони мали вкрай виснажений вигляд, наче були на ногах усю ніч. Вони тихо перемовлялися, обличчя під коронами й діадемами були похмурі. Потім я помітила, що багатьом бракує їхніх каблучок — срібних обідків, які носили всі члени Королівської Ради. У мене всередині оселився страх. Я інстинктивно глипнула на ці каблучки. Директор Школи навчав мене й леді Лессо перевіряти їх, коли правитель просить про зустріч (зазвичай щодо родича, якого б вони хотіли зарахувати до Школи). Ці обручки були свідченням відданості Казкарю, були найкращим доказом того, що король чи королева є тими, за кого вони себе видають. Але тепер половина цих каблучок зникла? Каблучок, які за будь-яких умов носили правителі впродовж тисячі років? Я почула уривок бесіди...
— Мій замок обстріляли запальними бомбами, — розповідала жінка, у якій я впізнала імператрицю Путсі, котра наполягала, щоб я прийняла її сина до Школи Добра. — Щойно я знищила свою каблучку, Ріан відправив людей і нападники втекли.
— Я гадав, ми з вами домовилися зберегти каблучки, — відповів герцог Гамелінський, він досі носив свою. — Аби захистити Казкаря. Захистити Школу.
— За цими нападами стоїть Школа. Ви чули короля, — опиралася імператриця. — Я не вірила в це раніше, але тепер вірю. Мої люди стоять на першому місці.
— Ваш замок, маєте на увазі? — уїдливо запитав герцог.
Імператриця хотіла щось відповісти, але побачила наше наближення. Інші правителі теж нас помітили, коли ми повернули до сходів на ешафот. Із виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони чи то забули, що нас теж ув’язнили, чи то не знали, що сьогодні стратять не лише Тедроса. Але коли вони побачили мене — Декана Добра, легендарну фею-хрещену, захисницю пера, яке підтримує життя нашого світу, — їхні очі вибалушились від усвідомлення...
Але все одно жоден навіть не смикнувся.
Вони просто стояли, закляклі, наче та сама причина, чому вони не носили каблучок, заважала їм допомогти мені й моїм підопічним.
Я дивилася на принцесу Алтазари, яка колись у перший свій рік у Школі рюмсала в моїх обіймах, коли юнак, якого вона кохала, зрадив її заради перемоги у Випробуванні казкою.
Вона відвела очі.
«Вівця», — презирливо подумала я. Ріан має підтримку народу, і жоден правитель не насмілиться протистояти йому, навіть якщо все добре розуміє. Кожен із них жив у страху, що те, що ось-ось станеться зі мною, станеться й із ними, лишень від рук лютого натовпу, а не короля. А це означало, що, хоча я навчала їхніх синів і дочок, хоча я гадала, що навчила більшість із них, вони не заступатимуться за мене чи моїх учнів.
Нас затягли скрипучими дерев’яними сходами на ешафот, де вартові вистроїли всіх у ряд перед плахою й аудиторією внизу. Пірат гострив сталеві піки й складав біля ешафоту.