Правителі Лісів мовчали. Із їхніх облич зникло напруження, наче слова Софі нагадали їм, чому вони обміняли каблучки на короля.
— Тепер я знаю, що вона справді на моєму боці, — сказав Ріан, він дивився на свою принцесу. — Бо вона хоче пожертвувати своїми старими прихильностями заради правди. Вона прагне відпустити минуле й стати тією королевою, яка потрібна Лісам.
Він підняв руку Софі й поцілував її.
Софі покірно зустріла його погляд, а потім відступила в бік сцени.
Тедрос дивився на неї, скаженіючи. Він повірив кожному промовленому слову Ріана. Решта полонених теж, це було зрозуміло з виразів їхніх облич. Вони вірили, що Софі може обміняти їхні життя на своє. Я теж майже повірила.
Майже.
Тедрос знову дивився на мене, шукаючи в мені віддзеркалення своєї люті, але тепер вартовий потягнув його вперед.
— Приведіть самозваного короля, — проголосив Ріан.
Тедроса штовхнули на коліна, шию принца притиснули до плахи, його руки досі були зв’язані, Тьяго зірвав із нього металевий нашийник. Усе відбувалося так швидко, що Тедрос не міг опиратися. Я задихнулася. Час спливав. А я досі стояла, заклякла, немов та вівця в турмі.
Ріан нахилився до Тедроса.
— Боягуз. Зрадник. Лиходій. У будь-якому іншому королівстві тебе радо б стратили, — промовив він. — Але я не будь-який король. А це означає, я дам тобі шанс, Тедросе Камелотський.
Він підняв Тедросове підборіддя.
— Присягнися на відданість, і я помилую тебе, — промовив Ріан. — Ти й твої друзі зможуть дожити свої дні, гниючи в моєму підземеллі. Промов слова капітуляції, і Левогрив напише їх, аби всі побачили.
Тедрос угледівся в Ріанове обличчя.
Пропозиція була справжньою.
Принижений ворог для Ріана був вартий більшого, ніж мертвий. Помилування Тедроса зробить Ріана милостивим королем. Добрим королем. Помилування Тедроса зробить Ріана Левом, замість Змія.
Король і принц дивилися один одному в очі.
Тедрос плюнув Ріану на чобіт.
— Я радше позбудуся голови.
«Добрий хлопчик».
Король став несамовитим і випрямився.
— Стратити, — наказав Ріан.
Кат неквапливо рушив уперед, тримаючи обома руками руків’я сокири, шкіряні поли жилета ляскали по волохатому пузі. Я намагалася щось вигадати, витиснути якийсь план, але відволіклася на юну покоївку, яка підсунула кошика під Тедросову голову й відступила назад у ряд до Ґвіневери й решти.
Тедрос підвів очі на матір, яка ледве дивилася на нього. Її погляд був порожній. Але вени на шиї пульсували, тіло заціпеніло, немов камінь.
Кат навис над Тедросом, Ріан говорив далі...
— Тедрос Камелотський, тебе звинувачують у зраді, узурпації, казнокрадстві, змові з ворогом і вдаванні короля.
— Це твої злочини, — прошипів Тедрос.
Ріан ударив його ногою в рота, притискаючи щоку Тедроса до плахи.
— За кожний із цих злочинів покарання — страта, — наголосив король. — Утрата голови — це лише дрібка того, що ти заслужив.
Чоловік у шкіряному каптурі провів товстими пальцями по шиї Тедроса, він відтягнув комір, виставивши плоть на сонце.
Кат торкнувся лезом сокири шкіри принца, ніби примірявся, увесь час гидко посміхаючись.
Саме тоді Тедрос глипнув на мене, закляклий, він зрозумів, що я збрехала. Що не існує великої сили всередині, яка врятує його. Що він ось-ось помре.
Моє серце обірвалося, немов яструб, що каменем падав униз.
Я підвела його. Я підвела нас усіх.
Кат відхилився й заніс сокиру високо вгору. І почав безжально опускати її на Тедросову шию...
Голову ката зачепив ворон, позбавивши його рівноваги.
Натовп розітнули крики.
Кат розвернувся, Ріан теж, але демон рухався занадто швидко, проривався крізь натовп, немов куля, розкидаючи правителів, а потім урізався Ріану в обличчя, зіштовнув короля з ешафоту й притиснув його до землі.
Час сповільнився, наче уві сні. Наче Тедрос загинув, а мій розум відмовлявся це визнавати. Я, мабуть, уявила все це, бо тепер я бачила, що не тільки червоний демон кусав і мотлошив Ріана, немов скажений кажан, а ще й чарівний килим опускався на ешафот — не те щоб килим, більше мішковина, штопані її краї розвівалися — на ній стояли дві постаті, схожі на флібустьєрів...
Шериф Ноттінгемський.
І... Робін Гуд?
«Разом?»
Я побачила, як Робін посміхнувся мені тією самою посмішкою, якою він сяяв у Школі, коли прагнув уникнути покарання. Потім він підняв лук і вистрілив...