Ріан тим часом оклигав... і пошкутильгав до Екскалібура...
На ешафоті королева-фея з Гіллікіна розкрутила корону й пожбурила рій фей із жалами, які тепер кусали Шерифа й Робіна, допоки вони не припинили опиратися, а потім їх заштовхали в шерифову торбину. Пірати зв’язували Беатрікс, Ріну й скунса Кіко, Горт уже запалив палець, аби перетворитися на людину-вовка, як раптом король-ельф із Ладельфлопу вдарив його, притиснувши до землі поряд із уже зв’язаною Ніколою.
Одночасно я помітила на ешафоті покинутий піратом меч і впала на коліна, намагаючись звільнитися...
У мне врізався шквал гусячого пір’я із задушливою вагою.
— Твої розбійники напали на мій замок, а ти вважаєш, що це тобі минеться? — пробелькотіла імператриця Путсі, стискаючи моє горло.
— Розбійники Ріана, — прохрипіла я, але вона не слухала, її обличчя почервоніло, із рота смерділо ковбасою.
Вона почала мене душити. Я побачила поряд меч і потягнулася до руків’я, але я задихалася, бо сідниці імператриці тиснули мені на груди, її нігті перетискали мою трахею. Я совала по лезу мотузками, що зв'язували мої руки. Мої легені вже ледве дихали, не витримуючи нападу. Розум затуманювався, в очах тьмяніло...
— Ти не взяла Піїта до Школи, — кипіла імператриця. — А Піїт — справжній принц, який би кинув виклик Тедросу й застеріг би нас, що він самозванець! Але ти не взяла його. Бо хотіла захистити Тедроса. Так само, як зараз...
Мотузка на зап’ястках тріснула.
Я зустрілася очима з її поглядом.
— Я не прийняла твого сина... бо він... бевзь.
Я скинула палець і зіштовхнула її геть вибухом світла, її крики покотилися вниз схилом.
Я спробувала підвестися, досі задихана. Навколо наша команда терпіла поразку, у битву кинувся ще з десяток піратів.
«Звідки вони всі беруться?»
Зачарована торбина, уторопала я.
Феї Гілілкіну випускали їх із торбини, перегризаючи мотузки.
Мабуть, Шериф Ноттінгему наловив повну торбину піратів, а тепер їх використовували проти нас.
Один із цих піратів — капітан Кей — витягнув Робіна й Шерифа з торбини, куди їх щойно запхали феї. Їхні руки й ноги були зв’язані, і капітан штовхав їх до ешафоту, де вже стояла решта нашої переможеної команди, варта й пірати нападали на них і моїх учнів зі зброєю й кулаками. Атаковані зусібіч, вони скупчилися в центрі помосту, падали одне на одного, немов зарізані вівці. Агата й Тедрос єдині досі залишалися на ногах, відчайдушно крутилися між людьми Ріана. Агата використовувала торбину, а Тедрос вимахував кулаками, але за мить обоє впали на купу тіл. Робін, Шериф, Ґвіневера, Горт, відьми — усе військо впало на землю, оточене ворогом. Наче стос тіл, навалених на помості.
Усі забули про мене, немічну каргу, яка навіть не могла підвестися.
А потім я побачила Ріана, який крокував до ешафоту, кров запеклася на його обличчі, наче маска, поряд ішов Льодяний велетень. Ріан прямував до моїх учнів, тримаючи на прицілі Агату й Тедроса, у нього в руках був Екскалібур.
Я змусила себе підвестися на коліна, досі в памороці. Я мала їх усіх урятувати. Я мала врятувати короля... справжнього короля...
Але коли я притиснула долоні до мостовин ешафоту, у щілині між дошками щось зблиснуло.
Зелені очі кліпали, немов у наполоханого кота.
— Софі, — ахнула я.
— Те-с-с! Уже все скінчилося? Ріан помер?
— Ні, безхребетна курко! Ми ось-ось загинемо! Ти маєш нам допомогти!
— Я не можу! Робін залишив мені повідомлення! Він наказав мені переконати Ріана, що я на його боці...
Вона заціпеніла. Я теж.
Королева Джант-Джолі витріщалася на нас із-за ешафоту, спостерігаючи, як я та Софі шепотілися немов друзі, а не вороги.
Софі накинулася на мене.
— Ви гадаєте, що можете утримати мене під помостом, поки мій король б’ється? Ви, зморщена дияволице! Та я радше загину, ніж покину коханого!
Вона підняла сяючий палець і вистрілила в мене заклинанням приголомшення, скинувши з ешафоту спиною вперед, я приземлилася боком на тверду землю.
Софі намагалася пом’якшити удар, але чари йдуть за емоціями, і її страх зробив свою справу. Біль був пекучим, наче мене вразило блискавкою. Ребра затріщали, легені стисло, немов залізом. Я намагалася втягнути трохи повітря, але у вухах гуло так пронизливо й різко, що я могла лише скреготати зубами.
Свідомість згасала, наче рештки свічки, серцебиття сповільнилося, немов із мого тіла було годі, немов із цього стану не було вороття.