Але я мала битися. Будь-що-будь.
Усе ще лежачи на землі, я повернула голову й розтулила повіки, голова була схожа на кавун, який викинули з вежі. Багнюка застеляла очі, і я кліпнула, намагаючись розгледіти перед собою хоч би щось.
Королева Джант-Джолі зникла.
Але зараз Ріан мчав до Тедроса, принц лежав зверху на купі полонених, пірати гамселили його. Ріан із гарчанням розкидав своїх солдатів, націливши Екскалібур у груди ворогу...
У Ріана врізалася Софі, поводячись так, ніби вона безпорадно зашпорталася у веремії, і штовхнула Ріана на купу тіл. Пірати й правителі кинулися діставати короля з кучугури, Льодяний велетень очолив цю команду, тимчасом як Тедрос, Агата, Горт, Робін і решта тягли Ріана до себе, це була єдина надія відстрочити невідворотну смерть.
Софі все розштовхувала піратів, аби мати змогу вдавати, що допомагає Ріану, і скавчала:
— Мій королю, мій любчику! — і щоразу, як міцно хапала його, відпускала, кидаючи назад у місиво тіл.
У це пекло засотало ще більше піратів, які разом із Льодяним велетнем намагалися врятувати короля, який гупнувся, немов дерево, повалившись на ешафот. Дерев’яні дошки затріщали, і платформа вибухнула, розкидавши всіх до одного, друзів і ворогів. Вони приземлилися на траву й покотилися униз схилом. Розлетівшись, дошки розкололи крижані брили з Естер, Анаділь, Дот і навіть демоном. Бранці вислизнули з криги й покотилися схилом разом із рештою. Тіла летіли на купу біля підніжжя пагорба, немов дрова у вогнище. Захисники короля змішувалися із захисниками Школи, їхні руки й ноги перепліталися, здіймалися крики, наче хмара диму, і нарешті я геть заплуталася, хто ким є.
Окрім одного.
Принц сяяв у променях сонця, золотаве волосся сплуталося від поту, блакитні очі палали, він бився за своє королівство, за свій народ, як колись бився його батько, Лев між королів.
І ось вона прийшла.
Відповідь, на яку я так чекала.
Вона вигулькнула з моєї душі, немов перлина.
Навіть не відповідь, а заклинання.
Те саме, яким Юба користувався під час випробування зі Скляними трунами, магічний трюк, яким він робив усіх однаковими, але зараз, коли я спостерігала, як б’ється Тедрос, це стало «дощем у пустелі». Заклинання пульсувало в моїх пальцях, вимагаючи, щоб я втрутилася.
Я знала правила Казкаря. Це було поза межами компетенції феї-хрещеної. Це була зміна перебігу казки.
Але це потрібно було зробити.
Я бачила все, що ось-ось мало статися, наче мій розум і був кришталевою кулею. Але страху перед майбутнім не було. Лише переконанння, що я на цьому полі опинилася з певної причини. Що я приїхала до Камелота, аби бути тут. І зробити те, що збираюся.
Біля підніжжя пагорба Агата й Тедрос дерлися до Екскалібура, який лежав покинутий на землі, друзі й пірати зчепилися в бійці довкола. Софі теж рвалася до меча поряд із Тедросом, він відштовхнув її, Софі врізалася в Агату, обидві дівчини впали, сповільнивши й принца. Він усвідомив помилку. Ріан тягнувся до меча з іншого боку, його пальці вже стискали руків’я...
Я підняла тремтячий палець і, зібравши всю волю, що залишилася, вистрілила в небо вибухом білого світла, яке осипалося дощем яскравих іскор, заливаючи кожного: друга і ворога, пірата, принца, королеву, відьму — усіх до останнього на полі бою, разом зі мною.
Війна зупинилася.
Усі заціпеніли.
П’ятдесят Тедросів із однаковими закривавленими губами й чорним оком, у однакових розірваних сорочках і з однаковим приголомшеним виразом обличчя.
Жоден не міг визначити, хто є хто.
Окрім мене.
Бо я бачила серцях людей.
А ще я знала, що заклинання триматиметься лише хвилину, а потім ми повернемося в нашу подобу.
Деякі Тедроси це второпали.
Вони згадали про заклинання.
І згадали, скільки воно триватиме.
Ось чому вони побігли геть.
Горт, Естер, Нікола, Беатрікс, Кіко... І мої колишні учні — Ґвіневера, Робін, Шериф... Усі мої Тедроси мчали до розвідного мосту, ошелешивши піратів і правителів, які не розуміли, чи їм наздоганяти цих Тедросів, чи то тікати разом із ними.
Ще декілька Тедросів приєдналися до втечі: Аджа, Анаділь, Дот, Валентина, Раван, Мона — вони неслися до брами Камелота, до свободи Лісів.
Софі побігла однією з останніх, її потягнув Робін, якого вона, мабуть, упізнала за капелюхом, бо не опиралася. Вона стривожено озиралася, наче боялася самої думки отримати свободу... чи врятуватися, коли позаду залишилося стільки Тедросів...
Лише двоє з моїх Тедросів не втікали, вони мали такий самий приголомшений вигляд, як ворожі Тедроси довкола. Я знала, що ці двоє не тікатимуть, не знайшовши один одного.