— Навіщо?
Він розсміявся божевільним сміхом і замахав руками під кухонними лампами денного світла, наче збирався злітати.
— А ти як думаєш, навіщо? У мене попереду багато роботи! Стільки роботи, що ти й уявити не можеш!
— Ні, тобі завтра до школи… Я… Арні, я тобі забороняю, я абсолютно…
Він обернувся, щоб подивитися на неї, пильним поглядом, і вона знову сахнулася. Це вже перетворювалося на якесь гризуче нічне жахіття, яке не збиралося закінчуватися ніколи.
— А я піду в школу, — сказав він. — Візьму із собою одяг у рюкзаку, перевдягтися, і навіть помиюся в душі, щоб не смердіти нікому в класі. Потім, коли закінчаться уроки, я знову піду до Дарнелла. Попереду багато роботи, але я зможу… я знаю, що зможу… хоча це з’їсть більшу частину моїх заощаджень. До того ж, треба буде більше часу приділяти роботі, яку я виконую для Вілла.
— Твої домашні завдання… навчання…
— А. Це, — він усміхнувся мертвою машинною посмішкою механічної фігурки. — Воно, звісно, постраждає. Стосовно цього я тебе не дуритиму. І пообіцяти, що середня оцінка буде дев’яносто три, теж тепер не зможу. Але якось закінчу. На «С». Може, й декілька «В» буде.
— Ні! Тобі треба думати про коледж!
Він повернувся до столу, знову накульгуючи, і досить сильно. Поклав долоні на стіл, сперся на них і повільно нахилився до неї. Вона подумала: «Незнайомець… мій син незнайомець для мене. Невже це справді моя провина? Невже? Тому, що я лише хотіла для нього найкращого? Хіба може так бути? Господи, будь ласка, зроби так, щоб це був жахливий сон і я прокинулася зі сльозами на щоках, бо він дуже реальний».
— Просто зараз, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від її очей, — єдине, що мене турбує, — це Крістіна, Лі й те, як догодити Віллу Дарнеллу, щоб я міг її відремонтувати й вона стала як нова. На коледж мені насрати. А якщо ти від мене не відчепишся, я покину школу. Може, хоч це тебе заткне, якщо вже іншого способу нема.
— Ти не можеш, — сказала вона, зустрічаючись із ним поглядом. — І ти, Арнольде, це розумієш. Може, я й заслуговую на твою… твою жорстокість… але я боротимуся з твоїм потягом до самознищення всіма засобами, які є в моєму розпорядженні. Тому не смій говорити про те, що покинеш школу.
— Але я справді покину, — відповів він. — Не хочу, щоб ти себе дурила, думаючи, що я не стану цього робити. У лютому мені виповниться вісімнадцять, і я все зроблю сам, якщо ти й далі в це лізтимеш. Ти мене зрозуміла?
— Іди спати, — зі слізьми в голосі промовила вона. — Іди спати, ти краєш мені серце.
— Серйозно? — і він розреготався, шокуючи її. — Боляче, скажи? Я знаю.
А по тому пішов, повільно, від шкутильгання дещо хилячись на лівий бік. Невдовзі вона почула важкий втомлений стукіт його взуття по сходах — цей звук також лякав тим, що нагадував її дитинство, коли вона потайки думала: «Людожер іде спати».
Її струсонув новий спазм ридань, вона незграбно звелася й вийшла через двері чорного ходу, щоб виплакатися на самоті. Вона огорнула себе руками — слабка втіха, проте краща, ніж ніякої, — і подивилася на місяць-серпик, що крізь пелену сліз розділився начетверо. Усе змінилося, стрімко, зі швидкістю циклону. Її син ненавидів її; вона прочитала це на його обличчі — то була не істерика, не тимчасове обурення, не скороминущий шквал підлітковості. Він ненавидів її, а з її добрим хлопчиком усе мало скластися не так, зовсім не так.
Зовсім не так.
Вона стояла на ґанку й ридала, доки сльози не потекли неспинно, а схлипування не стишилися, прориваючись одиничними охканнями. Холоднеча вгризалася в її голі щиколотки понад хатніми пантофлями й нахабно кусала крізь халат. Реджина зайшла в дім і піднялася нагору. Перед кімнатою Арні нерішуче застигла й стояла так майже хвилину перед тим, як зайти.
Він заснув на покривалі, не знімаючи штанів. Здавалося, що він не так спить, як непритомний, і обличчя його мало страхітливо старечий вигляд. Цівка світла, що просочувалася з коридору й падала в кімнату через її плече, створила для неї хибне враження, ніби його волосся поріділо, а в розтуленому вві сні роті немає зубів. Крізь долоню, що затуляла губи, прорвався тихий скрик від жаху, і вона поспішила до нього.
Її тінь, що лежала на ліжку, ворухнулася разом з нею, і вона побачила, що це тільки Арні, а враження старості справляла гра світла та її власна змучена розгубленість.
Вона подивилася на його радіо з годинником і побачила, що будильник виставлено на 4:30 ранку. Подумала, що треба його вимкнути; навіть простягнула була руку. Та врешті відчула, що не зможе.