— Спочатку місіс Каннінґем, потім його батько. Я думаю, ні він, ні вона не в курсі, що обоє зі мною говорили. Вони…
— Засмучені, — підказав Денніс.
Але вона похитала головою.
— Не тільки це. Вони обоє виглядали так, наче їх просто… просто пограбували, чи що. Насправді мені її не шкода, по-моєму, вона завжди хоче, щоб було так, як вона хоче… але на містера Каннінґема до сліз боляче дивитися. Він просто здається таким… таким… — Лі увірвала розповідь, а потім почала спочатку: — Коли я вчора прийшла до них після школи, місіс Каннінґем… вона попросила називати її Реджиною, але в мене ніяк не виходить…
Денніс посміхнувся.
— А в тебе виходить? — спитала Лі.
— Ну, так… але я довго практикувався.
Вона всміхнулася — уперше по-справжньому за весь візит.
— Може, і мені б це допомогло. Хай там як, коли я прийшла до них, вона була вдома, але містер Каннінґем ще був у школі… тобто в університеті.
— Угу.
— Вона взяла відгул до кінця тижня… скільки там лишилося. Сказала, що не може йти на роботу, навіть на ті три дні, що лишилися до Дня подяки.
— І як вона виглядає?
— Розчавленою, — відповіла Лі й потяглася до нової серветки «Клінекс». Та одразу ж стала дрібнити її по краях. — Здається, що постаріла років на десять відтоді, як я її вперше побачила місяць тому.
— А він? Майкл?
— Постарів, але й наче зміцнів, — вагаючись, відповіла Лі. — Немовби це все його… якимось чином змусило стати діяльним.
Денніс мовчав. За всі тринадцять років знайомства з Майклом Каннінґемом він ще жодного разу не бачив, щоб той був діяльним, тож і знати цього не міг. Діяльною в них завжди була Реджина; Майкл плентався в її кільватері й робив коктейлі для вечірок (здебільшого кафедральних), які влаштовували Каннінґеми. Він вмикав свій програвач, ходив з меланхолійним виглядом… але Деннісова уява не сягала аж так далеко, щоб сказати, що він бачив цього чоловіка «діяльним».
«Остаточний тріумф, — якось сказав батько Денніса, стоячи біля вікна й спостерігаючи за тим, як Реджина веде Арні за руку доріжкою Ґілдерів до машини, де за кермом чекав Майкл. Арні й Деннісу тоді було років сім. — Матріархат переміг. Цікаво, чи змусить вона цю нещасну ганчірку чекати в машині, коли Арні одружуватиметься. Або вона може…»
Деннісова мати насупилася на чоловіка й цитьнула, скосивши на сина очі — мовляв, «у маленьких глечиків великі вушка». Цей погляд Денніс запам’ятав назавжди, і батькові слова теж — у сім років він ще не все зрозумів, але навіть у сім уже чудово знав, що таке «нещасна ганчірка». І навіть у сім він уже, хоч і нечітко, проте розумів, чому його батько вважає таким Майкла Каннінґема. Йому було шкода Майкла Каннінґема… і це почуття протрималося з перемінним успіхом аж донині.
— Він прийшов уже десь приблизно тоді, коли вона закінчувала свою історію, — розповідала Лі. — Вони запросили мене на вечерю — Арні збирався поїсти в Дарнелла — але я їм сказала, що мені дуже треба додому. Тож містер Каннінґем запропонував мене відвезти, і дорогою в машині я почула його бачення історії.
— А в них бачення різні?
— Не зовсім, але… наприклад, у поліцію їздив тоді містер Каннінґем. Арні не захотів, а місіс Каннінґем… Реджина… не змогла на це наважитися.
Денніс обережно спитав:
— А він серйозно намагається зібрати цю потвору знову докупи?
— Так, — шепнула вона, а потім вибухнула пронизливим криком: — Але це не все! Він по вуха влип у справи того типа, Дарнелла, я точно знаю, що влип! Учора, на третьому уроці, він мені сказав, що збирається сьогодні за день і вечір поміняти їй увесь передок, а я спитала: «Арні, а це не буде занадто дорого?», а він сказав: «Не хвилюйся, у мене великий кредит…»
— Говори повільніше.
Вона знову розплакалася.
— У нього великий кредит, бо він і якийсь Джиммі Сайкс збираються виконати для Вілла якесь доручення, у п’ятницю і в неділю. Отак він сказав. А… я сумніваюся, що доручення, які він виконує для того сучого сина, легальні!
— Що він сказав поліцейським, коли ті приходили розпитувати про Крістіну?
— Розказав, як знайшов її… у такому стані. Вони спитали, чи є в нього ідеї, хто міг таке скоїти, і Арні відповів, що немає. Спитали, чи правда, що в нього вийшла бійка з Бадді Реппертоном, що той витяг ніж і його за це відрахували зі школи. Арні відповів, що Реппертон вибив йому з рук пакунок з обідом і потоптався по ньому, потім з майстерні прибіг містер Кейсі й розборонив їх. Вони в нього спитали, чи Реппертон не погрожував з ним за це поквитатися, і Арні відповів, що, може, він щось таке й згадував, але ж це пусте базікання.